Читати книгу - "Second life (Друге життя)"

що його встановив Бог іще перед створенням світу. Все навколо — історія цивілізацій, поступ пізнання, життя всього живого і навіть чорних дір у космосі, — все відбувається за цим законом. Бог «вкидає» у світ свої девелоперські проекти, а ви їх ковтаєте або пережовуєте, перетравлюєте як можете, а потім на їх основі самі творите конкретну науку, конкретну культуру, свою історію, своє суспільство. Ідея абсолютна, а її втілення — це вже її вульгаризація.

— Це що, Гегель?

— Нехай буде Гегель… — здвигнув плечима Серафим. — Називайте це як знаєте.

«Ось навіщо я їм! — подумав Артем. — їм потрібні професійні девелопери!»

Серафим усміхнувся, неначе прочитав думки свого клієнта.

Стежка по яру і далі вилася поміж пагорбами, поміж чудернацькими храмоподібними спорудами. Серафим випередив Артема і завів у якийсь закапелок. За земною логікою, за законами земного простору в тому закапелку мав би бути сховок, звідкіля ні тебе не було б видно, ні ти нічого не побачив би. Але тут діяли інші закони простору. Тому перед Артемом відкрилася величезна панорама на всю химеристику третього рівня.

Він побачив перед собою експозицію з історії світового храмобудування. Однак це була виставка не тих храмів, якими вони ставали на землі, а тих, якими вони були задумані «на небесах», у небесному проектному бюро або в небесному девелоперському офісі. Саме тому вони, з одного боку, були подібні до своїх земних копій, а з іншого — відрізнялися від них. «Це вдалий приклад того, як відбувається спотворення божественних абсолютних ідей після того, як вони потрапляють на землю», — подумав Артем. Він поки що не розумів, у чому полягає відмінність між оригіналом і копією. Як там казав Серафим? Оригінал — це свого роду абсолют, а копія — це його вульгаризація.

Серед тих абсолютних конструкцій були різні церкви, каплички, мечеті, синагоги, святилища, ступи,[65] костели, печерні монастирі…

— Вибирай! — сказав Серафим, поклав одну руку на Артемове плече, а іншою, немов крилом, описав півколо, демонструючи красу Абсолютного.

Артем обернувся на нього. Він чекав цієї пропозиції, однак вирішив уточнити:

— Навіщо?

— Так треба, — сказав Серафим тоном, який не допускав заперечення.

Артем подумав, що саме в цьому, напевно, і полягає місія новоприбульців: потрапити в один із тих Абсолютних храмів задля чогось дуже важливого. Ініціації?

Він почав уважніше своїм — тепер уже сферичним — зором оглядати споруди.

— За яким принципом треба вибирати? — спитав Артем, тонучи в різноманітності побаченого.

— Головне — не застосовувати конфесійного принципу: мовляв, оскільки я християнин, оберу будівлю, схожу на церкву, — порадив Серафим. — Ці споруди набагато старіші за самі конфесії. Їх було створено ще задовго до релігій. Так що вони абсолютно нейтральні в цьому плані. Тож вибирай за естетичним принципом: що тобі більше до душі.

Артем як девелопер із досвідом, звичайно, мав свої естетичні вподобання, хоч і не завжди міг їх реалізувати, оскільки зазвичай над ним тяжіла мода. В моді останнього десятиліття якраз переважали правильні геометричні форми, нерідко ламані лінії, гострі кути.

А він любив сфери. Старомодні сфери. В сферах не було бунту, в них було дипломатичне ставлення до простору.

Тому він довго й не думав, а інтуїтивно зупинив погляд на сферичній будові, що нагадувала здаля гігантську мечеть.

Артем показав рукою на неї.

Серафим задоволено кивнув.

І вони рушили в напрямку до сферичної конструкції.

По дорозі Серафим відкрив свій фолдер і, щось побачивши там, зненацька закричав:

— Швидше, швидше, за мною! — і побіг уперед.

Артем кинувся за ним.

— Що сталося? — тільки й устиг він гукнути навздогін.

— Потім зрозумієш, швидше, я сказав!

Артем був колись непоганим бігуном. Виявляється, — подумав він, — на третьому рівні дуже легко бігати. Ні задишки, ні болю в грудях, ні напруги в ногах.

Вони обидва майже летіли, лише перебираючи ногами в повітрі.

Артем із Серафимом буквально влетіли у вхідний отвір вибраної Артемом споруди. Артем на мить завмер: він збентежено роздивлявся навкруги — виявляється, насправді це була не мечеть, а астрономічна обсерваторія, хоча її стіни було розписано середньовічними фресками.

Йому впала в око мозаїка на стіні якраз перед його очима, навпроти входу до обсерваторії: золотавий вихор на чорному зоряному небі. Вихор закручувався спіраллю і, здавалося, потроху зменшувався. Зорі і планети рухалися одним потоком, величезною рікою. Мозаїка переливалася, і їхній рух у напрямку золотавого вихору було помітно майже фізично.

«Чорна діра, чи що? — запитав себе Артем. — І Всесвіт, що його вона поглинає?»

— Та швидше, швидше, телепню! — сердито репетував Серафим. — Ще нароздивляєшся!

Артем пробудився від роздумів.

Під розписом із «чорною дірою», в кінці величезного круглого залу, були східці, дуже широкі білі східці. Чотири-п’ять бездоганно відшліфованих, схоже, мармурових сходинок. На верхній сходинці стояло щось подібне до вівтаря, але в модерному виконанні: проста біла трубчаста рама. «Абсолютний Вівтар?» — подумав Артем.

Серафим, уже з нижньої сходинки, нетерпляче махав рукою, нервово посмикуючись.

Артем зрозумів, що той не жартує, і щосили рвонув уперед, перетнув зал, заскочив на першу сходинку і птахом злетів нагору.

Перед ним повільно відкривалася сфера, як в астрономічній обсерваторії, розпластувалася космічна безодня. Артем своїм сферичним ящірковим зором міг охопити величезний зоряний простір, велику зоряну статику.

Він відчув легенький поштовх, як буває в сучасних швидкісних ліфтах хмарочосів, і статика зруйнувалася: той увесь зоряний простір почав буквально мчати на нього (за теорією відносності). Артем продовжував стояти на місці, а космічна безодня навалювалася зусібіч.

— Схопись за поручні! — гукнув Серафим, Артем ледь розчув його слова крізь чи то шум, чи то свист, який зненацька здійнявся навкруги, заполонивши його слух.

«Ага, це просто поручні, а не модерний вівтар!» — посміявся із себе Артем, відчуваючи, як йому перехоплює подих, ніби на американських гірках.

Він міцно вхопився за поручні і відчув, що його долоні зволожились від нервового збудження.

Навколо зненацька потемніло, і йому здалося, що він летить (чи то пак Всесвіт на нього мчить) зі швидкістю, яка, судячи з руху астрономічних об’єктів назустріч, значно перевищує швидкість світла, хоча це, відповідно до законів фізики, неможливо. Артем долав за одну мить сотні мільйонів світлових років, залишаючи позаду рідний «Чумацький шлях» і минаючи чужі галактики.

Він чув на своїх космологічних читаннях, що насправді космос не є площинним, що простір і, відповідно, час у космосі викривлюються. Справді, упевнився Артем, космос нагадує пожмаканий і хаотично закручений шматок матерії, однак усередині цього зіжмаканого простору є тунелі, якими можна значно скоротити шлях до мети, на досягнення якої потрібні були б більйони світлових років. І летіти в цьому тунелі приємно, адже все