Читати книгу - "Ольга Кобилянська"

вояка до своєї жінки», «Сниться», «Зійшов з розуму» тощо, сповнені глибокого гуманізму, любові до простої людини, на долю якої лягав страшний тягар війни. У них звучить гнів і обурення проти тих, хто розпочинає війни, показане прагнення народу до мирного життя, висловлена надія на те, що людський розум переможе чорні сили розбрату.

«Нема сонця в наших вікнах…»

Завдяки своїй творчості О. Кобилянська здобула славу серед освіченої частини української нації. У часи воєнного лихоліття, спілкуючись із тими, хто її провідував, вона знала про ситуацію в різних куточках України. Звичайно, найбільше тривожила невизначеність, що панувала на Буковині, адже на неї зазіхали і Росія, і Румунія, намагалася зберегти тут свої позиції стара австрійська влада. Об'єднання з Україною, яка після Лютневої революції в Росії утверджувалася, прагнула передова українська громадськість краю. З ними – не на вічових майданах, не у збройних протистояннях – помислами і творчістю, що пізніше найвиразніше відобразить роман «Апостол черні», була письменниця. О. Кобилянська писала до X. Алчевської від 29 квітня 1917 року: «Тепер в Вас на Україні таке гаряче, пориваюче життя, стільки праці – хто б був сього ще недавно сподівався. Скільки сердець, умів воскресло, скільки сплячих проснулося, Боже! Так десь і тебе, моя зозуле, пірвала струя праці. Пишеш багато? Пишеш і працюєш, бо твоє життя зараз не заколочене, хоч також в нім багато сонця не просвічує. А я ще не можу поринути в працю. В мене ще нема ні супокою, ні рівноваги в душі. Ми тут на своїй землі так, як полонені – і не знаємо, куди нас призначать. Я б бажала на своїй землі вмерти. Але заким вмру, хотіла б ще дещо гарне своєму народові полишити».

Буковинці в 1918 році визначилися, куди і з ким їм іти. З листопада 1918 року відбулося Буковинське Віче, де українське населення краю висловило свою волю бути разом зі всією Україною, а наприкінці листопада того ж року, порушуючи елементарні міжнародні норми та закони, Північну Буковину загарбала буржузно-поміщицька Румунія.

Після окупації краю в листопаді—грудні 1918 року (офіційно румунським королем затверджено 30 грудня 1918 року) впродовж двох десятиліть довелося жити під постійним шовіністичним тиском. Наведемо рядки з історичного нарису «Буковина»: «У листопаді 1918 р. було створено службу національної пропаганди в Буковині, завданням якої ставилося переконати населення у «необхідності» і «виправданості» об'єднання Північної Буковини з Румунією. У своїй діяльності ця організація мала керуватися положенням так званих «історичних прав» Румунії на Буковину за твердженням, що буковинські українці є «румунами, які забули рідну мову». Саме з метою швидше впровадити румунську мову в краї як державну, так і розмовну, проводилася румунізація освіти. Вже в 1920 р. було закрито 84 українські школи, а станом на 1927 р. у краї не лишилось жодної української школи. Були закриті українські гімназії у Кіцмані, Вижниці, Чернівцях, ліквідовано кафедру української мови та літератури Чернівецького університету, а сам університет перетворено в румунський декретом-законом від 12 вересня 1919 р.». Той період промовисто характеризує О. Кобилянська в листі до українців у Канаді: «Тутешнє життя, а особливо не румунам, стає з дня на день невідрадніше. Нема сонця в наших вікнах, нема і в душі… А то так хотілося би ще дещо для того свого бідного народу оставити, так хотілося би до сходу сонця дожити, але чи сповниться бажання – не знаю».

Жила письменниця й сама бідно, поневірялася по чужих квартирах, до того ж постійно відчувала увагу до себе румунської таємної поліції – сигуранци. Про обшук, здійснений співробітниками тієї служби, із жалем згадувала О. Кобилянська: «Забрано мені не одно на вічне невіддавання – чудові нотатки до одної новели (за чим мені найбільше жаль), на котрі написання я радувалася заздалегідь – та ба! Куди з тим фактом підеш». Мешкала вона тоді в будинку брата Юліана. Е. Панчук із розповідей письменниці зробив нотатки: «Одягнуті в цивільне агенти мотивували свій вчинок тим, що вони мають незаперечні докази про антидержавну, тобто антирумунську, діяльність О. Кобилянської, про її зв'язки із закордоном: “Королівська Румунія – для румунів, а ви вигадуєте Україну і бунтуєте русинське населення”».

Рукописи, листи, за словами письменниці, «безжалісно і безладно згрібалися у велику теку. Не пам'ятаю, коли то непрошені гості пішли, бо я ще стояла й дивилася на оголений стіл… Увійшов мій брат. Утішив тим, що могло статися гірше – адже могли забрати весь мій архів, що зберігався у його кабінеті, але там, на щастя, обшуку не було… Довгий час я не могла працювати, брат уже двічі ходив до сигуранци, аби дізнатися, що сталося з моїм писанням, та все безуспішно».

Незважаючи на всілякі неприємності та невлаштованість, О. Кобилянська ніколи не марнувала часу. Навіть свої прогулянки (проходи, за її висловом) використовувала по-письменницьки. Тоді, коли вона проживала в будинку брата, Е. Панчук зауважив: «Не випадково ходила письменниця на свої щоденні проходи на вулицю біля її помешкання, а не в садибу, яка належала до помешкання і в якій повно зелені та квітів. Тут, на вулиці, мала О. Кобилянська не тільки свіже повітря, а й людей, до яких вона приглядалася, вивчала їх манери, поведінку, їх риси, характери, настрої. Письменниця безпомилково могла визначити чи вичитати з обличчя характер людини, її горе чи радість. Найкраще це їй вдавалось в осіб з селянських низів, в яких, як не раз говорила, душевні переживання великими буквами написані на їх обличчях. Треба знати їх читати, і письменниця володіла даром глибоко заглядати в душу простої людини, яку вона любила і шанувала».

Ми вже переконувалися, що матеріалом для творчості О. Кобилянської неодноразово ставало життя родини, сусідів, оточення. Доля домробітниці письменниці – Катерини Штинцер – лягла в основу творів «Огрівай, сонце…» та «Вовчиха».

У селі Раранча (теперішні Рідківці) наприкінці XIX століття жінка вбила свого чоловіка, спролетаризованого селянина-кушніра (справжнє ім'я – Франц Штинцер), який хотів продати останній клаптик землі, що прирекло б його дружину з двома малими дітьми на голодну смерть. Закопавши тіло чоловіка в садибі, дружина-вбивця нидіє від усвідомлення того, що злочин може бути виявлений, адже свідками були діти. Ті також бояться, що мати їх уб'є. Але, як кажуть, правду не сховаєш. Незабаром жінці довелося відбути трирічне ув'язнення і, повертаючись після нього додому, вона по дорозі помирає. Дітей, круглих сиріт, дев'ятирічного Павлика і семирічну Зоню, – багатші люди взяли як прислугу.

Так було в житті, так ті події, окрім показу подальшої долі дітей-сиріт, відтворила О. Кобилянська в новелі