Читати книгу - "Оленіада"

— Так, — підтвердила пані N. — Тобто ми вдамо, що зробили ці заштрики, — і разом заліземо в цю ряднину!

— Навіщо? — не зрозуміла Зоя.

— О господи, ви що, Дюма не читали?!! — сплеснула руками напарниця. — А для того, щоби вони подумали, що ми мертві, і винесли нас куди подалі. До моргу, наприклад. Чи до лісу. Або кинули в море з високої кручі... А ми той мішок розпоремо — нігті у мене, бачте, які гострі вашими зусиллями! — і — упс: на свободі!

Зоя заплескала в долоні.

Уперше вона бачила таку розумну і кмітливу жінку!

— Ви готові? — запитала та.

— Готова! — мужньо відгукнулась Зоя.

— Тоді швидше! Маємо ще три хвилини!

І пані N випустила весь вміст шприця у свою подушку.

Потім вони забралися до мішка, щільненько вляглися, обнялися, мов дві сестри, заплющили очі, стримуючи дихання і...

...і до приміщення з веселим сміхом, музикою і різнобарвними повітряними кульками влетів веселий натовп наглядачів у барвистих клоунських костюмах.

Вони розкрили мішок, чемно подали спантеличеним жінкам руки, підводячи їх з підлоги і заплескали в долоні, вітаючи обох приязними вигуками: «Браво!»

Найголовніший в охороні подав пані N букет квітів.

— Вас знімала прихована камера!!! — радісно промовив він.

Зоя шалено закрутила головою, ноги її підкосилися, вона заридала і засміялася одночасно, адже давно мріяла потрапити в таку передачу.

Але зараз це диво здалося їй зовсім недоречним. Усі емоції переплутались в її бідній перукарській голові: страх смерті, надія на спасіння, відвертість останніх миттєвостей, спорідненість душ і — пшик, нічого!!!

Оплески і сміх згасли.

Пані N стояла, мов мармурова статуя, свердлячи очима веселий натовп охоронців.

— А ми думали, вам сподобається... — розчаровано промимрив наглядач і сахнувся: в його голову вже летів букет червоних троянд по тридцять гривень за штуку...

* * *

— Що будемо робити, братва?

Питання Великого Тата змусило всіх підвести голови від паперів.

Над залисинами чоловіків замиготіли гребінці, жінки, виблискуючи люстерками, наводили останні штрихи помадою на зблідлих від хвилювання вустах.

Сьогодні всі як один зібралися в круглому кабінеті для вирішення проблеми, котра так несподівано виникла в спокійному плині СПК.

— Що у нас сьогодні за планом? — знову поставив питання Великий.

— Брифінг... — підказав пан Кабатчик.

— Отже, бри...фіг... — в задумі повторив Тато і запитально поглянув у бік пана Разанова.

Той миттєво відкрив тлумачний словник і голосно прочитав:

— «Брифінг — у перекладі з англійської — „короткий, недовгий“. Отже, це — коротка прес-конференція, що присвячена одному питанню».

— Коротка? Це добре, — зрадів Великий Тато, — Я довго балакати не люблю. У віршах?

— Прозою... — сказав пан Кабатчик.

— Шкода... — зітхнув Великий і з сумнівом похитав головою: — А чому питання лише одне? Якось незручно перед людьми. Без поваги.

— А може, тоді проведемо той... пітчінг? — підказав пан Кувалда.

Керманич запитально зиркнув на пана Разанова, той знову відкрив словник:

— «Пітчінг — у перекладі з англійської означає „виставляти на продаж“, стосується презентації кінопроекту з метою знаходження інвесторів, готових фінансувати проект».

— Кіно я люблю. — мрійливо гмикнув Великий. — А яке буде кіно?

— Кіна не буде, — зморщився пан Кабатчик.

— Так що ж усе ж таки буде? — гнівно зблиснув очима Великий. — З чим йти до народу?

— Може... тендер? — тихо підказала пані Ренко.

— Це лунає якось. непристойно, — мугикнув Великий. — Чи не звинуватять нас у... як воно там називається... ну, коли чоловік з чоловіком?

«Тендер, — знову перегорнув потрібну кількість сторінок пан Разанов, — у перекладі з англійської — „пропозиція“. Конкурентна форма відбору пропозицій на постачання товару, надання послуги або виконання робіт за заздалегідь оголошеними умовами, в обумовлені терміни на принципах змагання, справедливості та ефективності...» Одне слово — конкурс, змагання...

— О, конкурс?! — зрадів Великий — Знаю! Це — як було торік з міжнародними перегонами «Оленевро»? Здається, тоді ви всі виграли той конкурс з будівництва іподромів, чи не так, пан Кувалдо?

Суворим поглядом він обвів присутніх.

Усі присутні сором’язливо втупились у свої папери.

Особливо зніяковів пан Кувалда, кишеню якого досі пік важкенький конверт, який він ніяк не наважувався віддати до загальної партійної каси, що належала Великому.

— Перепрошую, — чемно кашлянув у кулачок Ян Кабатчик, котрий у компанії вважався найобізнанішим у питаннях термінології. — Я все ж таки наполягаю: це має бути брифінг.

— Ну, брифіг то брифіг, — поблажливо згодився Великий. — Аби недовго. У мене ще купа справ... Он-де вчора мої як шугонули...

Він хотів поділитися своїми сумними враженнями про вчорашню втечу стада, але емоції переповнювали його і він, мов дитина, ображено засопів.

— От саме з цього приводу і буде брифінг, — підхопив його слушну думку пан Разанов.

— Так, адже ситуація критична, — додав Серм’яжний.

— А я не бачу нічого критичного! — вигукнув оптимістично налаштований пан Кувалда. — Латок вистачає. Народ церує...

— А я бачу! — наполіг Серм’яжний.

— Що ви бачите? — звернувся до нього Великий керманич.

Усі зіщулились, вирішуючи, чи варто турбувати його проблемами, і хто це має зробити?

Усі поглянули на Серм’яжного.

Вибору не було, і він повів далі:

— Лист Івана Оленіна гуляє в самвидаві! Пам’ятники йому знищуються по всій країні. Наше національне надбання в небезпеці! Якщо так піде далі — це обструкція! Вибори! Чергова толока! Фракції Цанюка-Рівноспинного-Ікла здіймають голови, у них навіть є прихильники!!! Вчора вночі вони намагалися блокувати мобільні телефони наших парламентарів!!

— Невже? — відверто здивувався Великий Тато і докірливо захитав головою: — О, невдячні... Чого їм не вистачає? Такий гарний день! Сонце сходить і аж ген-ген за небокраєм вже чутно, як легкий грудневий вітерець несе по безкраїх просторах радісне цвірінькання перших пташок. Десь далеко відгукуються цим співам рівномірне гудіння бджіл, крекіт диких качок, шурхіт мишей-полівок. І в усьому цьому хорі, що озвучує початок трудового дня, вже народжується потужний дев’ятий вал доленосної праці...

Усі тривожно перезирнулися.

Особистий Літописець Великого швидко стукав по броньованому склу свого планшета, щоб не втратити жодного дорогоцінного слова.

Ян Кабатчик знову прокашлявся:

— Ми знаємо, що ви великий поет... — сказав він Великому, і той зашарівся від похвали. — Попри це, ситуація дійсно серйозна. Що будемо народу говорити на