Читати книгу - "Юлія, або Запрошення до самовбивства"

на самому краю війни він зненацька зустрів жінку, що була точним повторенням Юлії, а може, й самою Юлією, присланою неземними силами як винагорода за всі його страждання і водночас як нагадування про потребу довершити місію, покладену на нього вищими силами, про останній акт помсти, відплати, історичної покари, Шульга міг би спитати: а хіба самі німці не давали йому права виставити їм остаточний рахунок? Розтрощивши мало не всю Європу, вбивши десятки мільйонів людей, замахнувшись на життя цілого світу, вони, вже розгромлені, поставлені на коліна, до останнього дня галасували ще про якусь Vergeltungwaffen — зброю відплати, яку ось–ось мав дарувати їм їхній збісілий фюрер. Вони просто знесамовитіли від дикого прагнення відплати. Кому й за що? Самі плататимете ще п’ятдесят і сто років і ніколи до кінця не відплатите за всі кривди і руїни не тільки держав, міст, цілої Європи, а й людських душ! І коли п’яний Шульга здирав одяг з Ульріки, намагаючись за брутальністю приховати своє розгублення і навіть недовідомий страх, викликаний неймовірною подібністю німкені до його Юлії, він переконував себе, що діє не як грубий, примітивний насильник, не як мародер, а тільки як знаряддя вищої справедливості, і не дика хіть, не сліпе любострастя поривало його до Ули (про те святе і грішне, що зв’язувало його з Юлією, не могло бути й мови!), а тільки жадоба відомщення, торжество і тріумф завойовника. Проникнути крізь цю чужу шовковисту шкіру, оволодіти цим пещеним, блудливим тілом, оволодіти й заволодіти, запанувати в ньому, коли воно розверзнеться перед ним безпомічне, довірливе, розпалене пристрастю, а тоді грубо потоптати, бридливо відтрутити, зневажиш, зненавидіти…

Як мало спільного між високими патріотичними почуттями і темними пристрастями! Шульга вважав, що ця німецька жінка капітулювала перед ним, насправді ж капітулював він перед нею. Бо коли зламав печаті й проник крізь заборонені брами, не холодні поля ненависті відкрилися йому, а райські сади, небеса блаженства, безодні безуму, і ця жінка з Європи була вже Юлією з Азії, і ніяка сила не могла вже нічого змінити, він забув про крики ненависті і незгоди, його молоде тіло знов, як і тоді, ташкентської ночі, сміялося і співало, а йому на відповідь сміх і спів жіночого тіла, і нестерпна ніжність, і гарячий шепіт, і запаморочення, і повільний сон, мов радісна смерть.

Фронтові звички не зникають–навіть у жіночій постелі. На фронті сплять міцно, але сторожко. Спросоння Шульга ще й не збагнув, що його розбудило, а вже потягнувся за одягом і чобітьми, обережно вивільняючись з–під теплого тягаря жінки, яка спала, поклавши йому голову на плече.

В двері стукали. Делікатно, але настирливо.

— Що там? — гукнув через кімнату Шульга.

— Товаришу майор, — пролунав з–за дверей голос чергового по батальйону. — Тривога! Прорвалися танки Шернера! Капітан Сухоруков уже в штабі.

— Зараз буду! Мобілізувати всі протитанкові засоби!

— Єсть!

Ула теж прокинулася, стривожено доторкнулася до його плеча.

— Що сталося, гер майор?

— Який я тобі гер майор! Казав же тобі: тепер я твій Шульга! Нічого не сталося. Наші справи.

— Мені страшно!

— Не бійся. Все буде гаразд. Я на хвилинку відлучуся і назад.

— Може, я теж піду вниз?

— Лежи! Лежи і жди мене! Гаразд?

— А може, я все ж…

Розізлений її дурною впертістю, Шульга мовчки вхопив кітель, накинув наопаш і, не обернувшись до Ули, не сказавши їй нічого заспокійливого, грюкнув дверима спальні. Не вмре. Підожде.

Треба було віддати належне капітанові з пшеничними вусами і з вищою освітою: в штабі все було, як на гвинтах. Телефоністи зумерили на пів–Європи, докрикувалися до міст і соборів, до лісів і пасовиськ: «Ромашка», мать твою, відповідай «Нарцисові»! «Ромашка», туди–перетуди, ти що там — вмерла?» — два радисти чаклували біля розкішних трофейних рацій, які, мабуть, змогли б забезпечити зв’язок навіть з рейхсканцелярією Гітлера і з штабом генерала Ейзенхауера, металися зв’язкові, підняті по тривозі, з’явилися всі офіцери.

— Хвалю! — помахав правицею Шульга, підійшовши до Сухорукова, що возсідав за масивним німецьким столом і, мов Бог–творець, який розокремлював воду і сушу, небесну і земну твердь, живуще і ростуще, плаваюче і літаюче, а може, просто ніби фокусник у цирку, маніпулював руками, вусами, черевом, голосом, кого куди послати, що кому робити, де кому бути, як діяти…

— Ну, що там? — спитав Шульга.

— А чорт його знає! — зітхнув капітан. — Передали по рації, що годину тому п’ятий гвардійський механізований корпус генерал–майора Єрмакова між Яромержем і Жатецем натрапив на велику колону німців, розгромив її, але…

— Ну, це ясно… Після вибуху завжди осколки. Куди поділися осколки?

— Є підозра, що це була штабна колона групи армій «Центр» генерал–фельдмаршала Шернера. І тепер її залишки вдарилися в гори.

— Тобто сюди?

— Може бути. А може бути, що вони рватимуться в Баварію, бо там американці. Щоб здатися не нам, а союзникам.

— Знов Європа і Азія?

— Ну! Ми ж скіфи.

— Як у нас з протитанковими засобами?

— Нормально. Я вже розпорядився.

— Танконебезпечні напрямки заміновані? Хоча б підходи до залізничної станції. Там же наші цистерни з пальним.

— Все зроблено ще вчора.

— Тоді ждатимемо розвитку подій?

— Та що тут ждати, майоре? Шернер кинеться в оці гори? Може, на з’єднання з дрезденським гарнізоном, який уже дотрощує маршал Конєв? Не такий дурний цей фельдмаршал. Він уже ось–ось стане цілуватися з американцями, а ми, як ідіоти, далі граємося в любі нашим серцям тривоги. Тебе наш лейтенант витягнув, сподіваюся, просто з теплої постелі?

— Не станемо уточнювати.

— Мене теж. Ця Сузі, я тобі скажу, мабуть, ти даремно з отією рокіровкою… Ця стервочка — вона б мене доконала, аби не оцей їхній Шернер… Ти як? Повернешся до своєї фрау? Чи, може, трохи посидимо, поки минеться цей сабантуй? Там наш повар учора засмажив добрячого підсвинка, а ми не встигли й попробувати. Може, хоч тепер доберемося до свинтуса–замарантуса? Покличемо наших фрау і… Як, майоре? Даєш добро?

Шульга забув про свою ворожість до капітана, забув про те, що це тільки неживий предмет, з яким слід відповідно поводитися, тепер він був вдячний Сухорукову за спокійну розпорядливість, якої не змогла порушити навіть несподівана, власне, панічна тривога, тому він досить добродушно поставився до капітанової пропозиції, щиро кажучи, з огляду на ситуацію, не тільки нестатутної, а просто злочинної пропозиції, ним ще й досі володіли знебавзяті чари