Читати книгу - "Аку-аку"

Але тепер ми почали знаходити скульптури, не схожі на статуї острова Пасхи. В мурах багатьох аху ми виявили велику кількість незвичних фігур, частково розбитих і використаних як будівельний матеріал у другу культурну епоху, коли класичні споруди перебудовували, а з Рано Рараку одправляли гігантські статуї і ставили їх нагорі, як велетенські монументи. Патер Себастьян зненацька теж натрапив на дві фігури людського зросту з твердого чорного каменю; одна з них була замурована як опора в передній стіні древньої аху, і виднілась тільки її спина. Посеред самого селища патер Себастьян і остров'яни допомогли нам поставити на ноги ще одну скульптуру. Статуя була примітивно зроблена з того самого червоного каменю, що й безголова фігура у Вінапу.

Ми значно наблизились до мети, розв'язали ще одну ланку в складній задачі. Стало відомо, що ті люди, котрі будували красиві мури по методу інків у першу епоху, не були творцями гігантів з Рано Рараку, які так прославили острів Пасхи. З червоного туфу, чорного базальту та жовтосірого вулканічного каменю, який став таким — популярним у другу епоху, вони витесали кілька простіших фігур з круглими головами й величезними очима. Ці статуї часто не перевищували зросту людини і не мали нічого спільного із знаменитими велетнями острова Пасхи, якщо не рахувати того, що їхні руки теж були складені на животі пальцями до пальців. Але ця особливість була типова для цілого ряду стародавніх кам'яних статуй доінкського періоду, а також для статуй із сусідніх Полінезійських островів.

Тепер, нарешті, німі статуї острова Пасхи заговорили! Першими порушили мовчанку безголові, зневажливо замуровані в стіни фігури, а потім заговорили і гордовиті статуї, що розмістилися по всьому острову аж до каменоломні. Кам'яних людей почали створювати одночасно з мурами. Ідею й техніку їх спорудження було занесено ззовні. Невеличкі фігури, які пізніше почали правити за матеріал для стін, безголовий червоний ідол у Вінапу, велетень на колінах, похований під уламками біля підніжжя Рано Рараку, належать до найдавнішого періоду. Та ось настала друга епоха, коли місцеві скульптори винайшли свій власний, вишуканіший стиль і почали створювати велетнів з рудим волоссям та ставити їх на перебудовані тераси. З набуттям досвіду фігури ставали все більшими й більшими. Вже ті статуї, які стояли на мурах, були досить великі, ще більші залишились лежати по дорозі, не кажучи вже про ті, що стоять біля підніжжя вулкана і до цього часу чекають, поки їм одполірують спини. Найбільший же гігант, висотою в семиповерховий будинок, лежав ще у самій каменоломні, з'єднаний спиною з горою.

Чим би все це скінчилось? Де була межа неможливого? Ніхто не знає. Бо перш ніж цю межу було досягнуто, настала катастрофа, яка зупинила бурхливий рух кам'яних велетнів, і вони попадали на землю. Остров'яни вірять, що все так сталося через відьму, якій не дали омара. Але насправді тут йшлося про більшу дичину, бо пересування кам'яних статуй припинилося з настанням третьої епохи, коли почався похід канібалів.

Сьогодні жителі острова — найближчі нащадки войовничого племені третьої епохи, яке вийшло переможцем з боротьби. Коли їхні полінезійські предки під час свого переможного воєнного походу з Пальмових островів на заході досягли, нарешті, острова Пасхи, тут почалися бурхливі події. Про бої, що відбулися потім, про повалені статуї, про часи, — коли сокири врубувались уже не в кам'яних людей, а в людей із м'яса й кісток, нам скоро розповіли самі остров'яни. В цих боях їхні предки брали активну участь. Третя епоха ще жива, хоч сьогодні на острові панує мир і згода.

Розділ V

ТАЄМНИЦЯ ДОВГОВУХИХ

Життя в Анакенському таборі текло своїм звичайним руслом. Наше біле судно стало ніби частиною острова Пасхи, таким же його орієнтиром, як пташині острівки навколо узбережжя. Воно сяяло на сонці проти скель, що оточували бухту. Ніколи ще жодний корабель не затримувався біля цих берегів так довго, за винятком тих, які океан викинув на скелі. Вони лежать тепер на дні, і навіть їхні щогли надійно сховані від пасатів.

Коли вітер з моря починав надто сильно бити у стіни наметів, стюард поспішав на судно і приносив додатковий запас харчів, бо капітан давав сигнал сиреною і повідомляв по радіо на коротких хвилях, що мусить на деякий час розлучитися з нами. Тоді судно огинало острів і шукало захисту під скелями неподалік від Рано Рараку, на місці нашої першої зупинки. День чи два бухта перед табором лишалася порожньою, і здавалось, що в добре знайомій картині невистачає якоїсь деталі. Та ось одного чудового ранку ми за сигналом стюарда, що калатав у сковороду, виповзали з наметів і знову бачили свій корабель, який погойдувався на хвилях у променях ранкового сонця.

Осяяний сонцем табір став для нас домівкою, надійною стоянкою на весь час непосидячого життя на острові. Коли ми бачили біле судно за чорними скелями, зелені намети на тлі жовтої трави й золотистого піску, а над собою аж до обрію — голубе небо, то почували себе, як дома. Закінчувався трудовий день, бурхливі хвилі вабили нас до себе, а стюард бив у сковороду, скликаючи до смачного обіду. Потім ми лягали на траву і розмовляли при світлі зір або при яскравому сяйві місяця. Дехто влаштовувався читати, писати чи слухати патефон в наметі, який правив нам за їдальню, а інші сідлали коней і зникали за пагорбом. На суші моряки перетворились у справжніх ковбоїв, а другий штурман став їхнім штальмейстером. Коли моряки збиралися в селище Хангароа на храмовій терасі перед наметами, ніби на цирковому манежі, нетерпляче хропли і ставали дибки коні. Якось юнга хотів поїхати в селище навпростець кам'янистим схилом і зламав собі руку, завдавши лікареві чимало клопоту. Але чого не зробиш, коли тебе кличе справжня хула!

Незабаром ми вже знали майже всіх жителів селища. Тільки чорноокий лікар рідко з'являвся навіть на танцях, а вчителя ми ще не бачили жодного разу. Вони не ходили, як усі інші, до маленької церкви патера Себастьяна і тому не бували на обідах, які щонеділі після відправи влаштовували черниці або губернатор. Це дивувало нас, бо незалежно від віри й світогляду ніхто не пропускав нагоди побувати в церкві, щоб послухати простої проповіді патера Себастьяна і натішитись чудовим полінезійським співом. Святковий настрій остров'ян, які урочисто відзначали кінець тижня, мимоволі передавався всім. Коли дзвонар Йосиф починав бити в дзвони, навіть найледачіші, котрі цілий тиждень просиджували на порозі, всі, хто тільки