Читати книгу - "Артур і заборонене місто"

Машині вдалось утекти від хвилі, що мало не наздогнала її.

Зараз швидкість автомобіля принаймні удвічі більша, аніж швидкість води.

«Дякую, бабусенько!» — подумки звертається Артур. Без цієї машини ми б ніколи не врятувалися.

Бабуся, певно, й не здогадується, що звичайна іграшка може стати дуже необхідною річчю, а то й такою, яка порятує життя найдорожчих для неї людей.

Несподівано Барахлюш насторожився, як пес, що взяв слід. Навіть велика швидкість не завадила йому впізнати знайомі місця.

— Мені здається, що ми наближаємося до столиці! Он там вказівник, він стоїть на краю з кульбабами! — вигукує Барахлюш.

Селенія вдивляється в глибину тунелю: здається, й вона угледіла попереду щось знайоме.

— Там міська брама! — радісно кричить вона.

Новину пасажири зустріли піднесено, всі вітають одне одного, а Барах-люш кидається на шию Арчибальду, який сидить поруч.

Та щастя, як завжди, коротке.

Несподівано машина уповільнює хід.

— О, ні! Тільки не це! — розгублено шепоче Артур, не бажаючи лякати своїх супутників.

Та машина рухається все повільніше і врешті-решт зупиняється.

Заведена пружина виконала свою роботу.

Пасажири запанікували.

— У нас, певно, аварія? І, гадаю, також уперше? — уїдливості Селенія ніколи не позбудеться.

Артур розгублений і не знає, що відповісти.

Але Барахлюш, на щастя, втручається в ситуацію.

— Швидше! Треба знову завести пружину, доки вода не наздогнала нас!

— Нічого не вийде! На це потрібен час! До того ж, у мене й руки заніміли! — відповідає Артур.

— А ноги? — цікавиться Селенія.

Утікачі вискакують із машини із усіх ніг кидаються до виходу з тунелю. Тепер відстань до нього здається їм такою величезною, як до краю світу. Машина долала відстані за лічені секунди, а біжать вони непорівнянно повільніше, і незабаром шум води знову долинає до їхніх вух.

— Ану швидше! Вода дуже близько! — кричить Артур, підганяючи Барахлюша й дідуся: обидва, і дідусь і принц, дуже стомились і помітно відстають.

У місті також чутно шум водяної хвилі.

Король сторожко прислухається.

— Що це таке? — питає він у свого вірного Миро.

— Уявлення не маю, — чесно відповідає кріт, але ногами чую, як під землею відбувається вібрація. І це недобрий знак. Але що буде далі — не знаю.

Утікачам лишилося пробігти якихось метрів двадцять — за мініпутськими мірками, звичайно.

Обернувшись до дідуся, Артур бере його під руку:

— Останнє зусилля, дідусю! — благає онук, допомагаючи дідусеві бігти.

Маленький Артур повен сил і енергії. Той самий Артур, який і в школі, і вдома уникав будь-яких доручень, бо, мовляв, багато уроків.

До речі, уроки він тоді не робив. А тепер його не впізнати: хлопчик став сильним і мужнім, як справжній воїн, і упертим, як реп'ях.

Селенія першою добігає до міської брами і з усіх сил гримає в неї своїми маленькими кулачками.

— Відчиніть! — гукає вона.

Король упізнав би цей голос серед тисячі інших голосів — це його кохана донечка, його дорога принцеса, його героїня повернулася після виконання важкого завдання.

Охоронець відчиняє маленьке віконечко. Хоча вода ще не виплеснулась із труби, та її дихання вже чути, і сильний порив вітру жбурляє йому в обличчя дрібні бризки.

— Хто там? — насторожено запитує він, не подаючи вигляду, що йому страшно.

Селенія просовує у віконечко руку, а потім, ставши навшпиньки, показує і своє лукаве личко. Підбігши до брами, Барахлюш відштовхує сестру і займає її місце у віконечку.

Та охоронець і бровою не веде — він дивиться на них і не бачить! І жоден м'яз на його обличчі не ворухнеться. А за кілька секунд зачиняє віконечко. Обурена Селенія знову щосили гримає у браму.

Прибіг король і здивовано дивиться на охоронця. Як він посмів не впустити до міста його доньку?!

— Що ви робите? Чому не відчиняєте браму? — обурюється Його Величність.

— Тому що це чергова пастка! — упевнено відповідає вартовий. — Та стріляного горобця половою не обдуриш! Цього разу вони зробили два об'ємні малюнки, як у мультиках: зобразили Селенію і Барахлюша. Принцеса схожа, а от Барахлюш — не дуже. Одразу видно підробку!

Вода грізно реве, наближаючись до міста, а втікачі все ще гримають у браму. Лише Арчибальд, обернувшись до труби, підраховує, скільки в них ще є часу. Потік несамовито мчить уперед — незабаром він вирветься назовні і понесеться далі зі швидкістю справжньої ракети.

— Та відчиніть нарешті браму, заради всього святого! — несподівано голосно кричить дідусь. Мабуть, потяг до життя допоміг йому зібрати останні сили.

Король чує відчайдушний крик і впізнає голос Арчибальда. Монарх підходить до брами — він хоче сам переконатися, що його не дурять.

У прочинене віконечко видно Селенію і Барахлюша.

— Рятуйте! — кричать вони, охоплені неймовірним жахом.

Розгніваний король наказує вартовому:

— Негайно відчиняйте браму, ви, тричі гамуль!

І тільки після цього охоронець кидається до воріт і з допомогою своїх товаришів витягає величезні задвижки.

— Швидше, швидше, — підганяє їх Барахлюш. Юний принц щойно помітив, як вода проковтнула залишений у тунелі автомобіль. Повітряна хвиля, що рухається попереду водяної, з силою притискує наших героїв до стулок брами. Останню задвижку знято — вартові обережно прочиняють ворота. У щілину вривається сильний вітер і валить з ніг сторожу, навстіж відчиняючи обидві стулки брами.

— Швидше! Вода прибуває! Треба щільно зачинити ворота! — задихаючись, кричить Артур, навіть не привітавшись зі своїми знайомими.

Вартовий роздратовано зауважує:

— Відчиняй — зачиняй! Самі не знають, чого хочуть!

І раптом він помічає велетенську хвилю, яка от-от накриє усіх своїм пінистим гребенем. Настрій його зразу міняється — він біжить до брами.

— Рятуйте! — гукає він до своїх товаришів, і ті, ні про що не питаючи, кидаються до воріт. Десятки рук штовхають браму, а ще десятки тільки заніміли від жаху. Біля воріт зібрався великий натовп мініпутів, які голосно бідкаються, що стулки такі важкі, а вітер такий сильний і не дає зачинити ворота. Хвиля ж виривається на простір і радіє з того, що ось-ось змиє з лиця землі це нещасне містечко.

Миро вирішує подати приклад жителям міста: він кидається до воріт, упирається в них своїми коротенькими лапками. Звісно, кріт більше звик рити тунелі, аніж штовхати ворота, однак для порятунку будь-яка допомога безцінна. Навіть король, попри свій високий ранг, рветься на поміч.

— Нумо, добрий мій Пальмито, допоможи мені злізти з тебе! — звертається він до свого бойового конопса.

Пальмито підіймає могутню лапу, бере нею короля, що зручно влаштувався в нього на конопсячій голові, й обережно зсаджує його на землю.

— А тепер, Пальмито, зачини ворота!

Кілька секунд конопес здивовано дивиться на господаря. Слід сказати, Пальмито завжди потрібно кілька секунд, щоб зрозуміти,