Читати книгу - "Не такий"

— От не потрібно цих ніжностей, будь ласка! Я вже з того віку виріс!

Він дійсно витягнувся за літо: мама ледве діставала йому до підборіддя.

— Ну все, до вечора! — сказав Денис, ще раз поглянув у дзеркало і вийшов із квартири. Перескакуючи через сходинку, вилетів на вулицю. На мить зупинився, роззираючись навколо. Він вже сьогодні був на вулиці — бігав. Але тоді було сіро і похмуро, а тепер визирнуло сонце, і вітерець приємно холодив обличчя й додавав святкового настрою.

Упродовж літа Потап не спілкувався зі своїми однокласниками. Кожен із них мав свої плани на літо: хтось насолоджувався відпочинком на дачі або в селі, у дідуся з бабусею, хтось знемагав від спеки на морському узбережжі, а хтось мучився у розпечених джунглях міста перед телевізором або монітором… У глибині душі Потап скучив за ними, хоча не зізнавався в цьому навіть самому собі.

Вчора вони з Ромком Загорським домовилися зустрітись на їхньому місці — на перехресті неподалік від школи. Денис уже довгенько чекав приятеля. Ромко, як завжди, запізнювався. Озирнувшись, Денис побачив, що Загорський стоїть буквально за кілька десятків метрів від нього і теж глипає навсібіч.

— Загора! — підійшов до нього Потап. — Ну чого ти тут стовбичиш і мовчиш? Я тебе вже півгодини чекаю!

— О-о-о-о! — очі Ромка розширилися. — Нічого собі! Ти куди Потапенка подів, інопланетянине!? Слухай, Потапе, ти прямо наче з картинки! Як це так? Що з тобою сталося?

Денис відчув, що у нього за спиною виростають крила. Заради цього варто було стільки вистраждати, намотуючи кола по стадіону!

— Та так якось… — стримано відповів. — І ти теж нічого!

Загора так само підріс за літо. У нього навіть з’явився темний пушок над верхньою губою, який з натяжкою можна було назвати вусами. Хлопці всміхнулися і подалися до школи, дорогою ділячись враженнями.

— А ти не знаєш, що із Кропивою сталось!? — чомусь згадав про однокласницю Денис. — Вона ж до канікул так у школі і не з’явилась!

— Тю на тебе! Ти наче з іншої планети впав! — аж пригальмував Ромко. — Її матінка, як дізналася про «цікавий стан» своєї донечки, відразу взяла її під домашній арешт! До Маринки ж наші вчителі ходили після уроків — вчили премудростям не дівчисько, а живого колобка! — Загорський зобразив рухом руки великий живіт. — Вона в кінці літа народила, пацана ніби. Причому татусь його так і не знайшовся! Я чув, як мій батя мамі розповідав! Прикинь! Кропивина мамаша всиновила те дитя і на себе записала, а потім всі вони зірвались, продали хату та переїхали кудись, подалі від сорому! — завершив розповідь Загора.

— Блін! Просто тобі серіал! — почухав потилицю Потап.

— Та на біса вона тобі! Я вже й забув про цю шмару! — махнув рукою Загорський. — Ходімо швидше! Треба наших шукати! — майже вбігли вони на територію школи.

У шкільному дворі все вирувало. Перший день вересня — це завжди свято. І передусім — свято зустрічі. Дівчата з виском кидались одна одній на шию і без угаву торохтіли, демонструючи «морську» засмагу чи нову зачіску. Хлопці міцно потискали руки, перекидалися стислими фразами і оцінювали зовнішність однокласниць. Потап і Загора підійшли до своїх.

— Доброго ранку, восьмий «А»! — голосно крикнув Роман.

— Уже дев’ятий! — хором озвалися хлопці.

— Здоров, Загора! А це хто з тобою? Новенький? — запитав Олесь Максименко, в якого підупав зір, але він соромився вдягати окуляри.

— Дев’ятий «А»! Радо представляю вам, — витримав паузу Ромко, — нового і покращеного Дениса Потапенка, власного персоною! — вклонився він, мовби на королівському прийомі.

Всі присутні обернулися до них. Потап почував себе, як у золотій пастці: і приємно, і втекти неможливо. Він почервонів і почав штрикати під ребра Заїрського, мовляв, годі вже цього цирку.

— Потап! Ну ти просто Бред Піт! — вражена Юля Сосновська не зводила з Дениса своїх ясних очей.

— Ні, радше цей, як його… Ну той, що Горобця в якомусь фільмі грав… Джонні Деп, о! — заперечив Генка Довгоп’ятий.

Дев’ятий «А» дружно загув, вітаючи нового Потапа. Проте Денис хотів зловити на собі погляд людини, яка колись дуже багато для нього важила. Так! Самоха не зміг приховати здивування. Та іноді в його очах помітно було ще і якусь тінь. Можливо, злість, хоча йому ніби й не було за що сердитись на Дениса. Потім Матвій відвернувся і вдав, що навіть на помічає колишнього друга. Потап позадкував і сховався за спини однокласників. Розпочалась урочиста лінійка.

Розділ 27

Перші дні навчання минули для Потапа, наче приємний сон. Усі помічали, що він змінився, і всі хвалили його. Невдовзі йому це набридло. Та саме тоді люди почали сприймати все, як належне. І ось трапився один прецікавий випадок…

Саме була фізкультура. Минулого року мама виклопотала йому звільнення, але цьогоріч воно вже не діяло. Потап збирався на урок так, наче йшов на війну: перевірив шнурки у кросівках, випрасував шорти та футболку, кинув у сумку еластичні бинти.

— Ну що, зграя переростків? — привіталася «мила» Клара Іванівна. — Бачу, літо для вас минуло недаремно! Ану, перевіримо… Потапенко! — вчителька раптом спинилася навпроти Дениса. — Ти що, захворів? Не встигаю я за твоїми змінами! То ти як порося вгодоване, то як курка дистрофічна!

— Ага, Кларо Іванівно, саме так. Вдале порівняння! Але до вас мені ще далеко! — покірно опустивши погляд, відповів Денис.

Клара Іванівна, вона ж — Швабра, і справді мала дуже худе тіло. Здавалося, сильний вітер може заввиграшки піднести її аж до неба… Учні дружно зареготали, бо не сподівалися від старанного і завжди мовчазного на уроках Потапа такої витівки.

— Потапенко! — побуряковіла вчителька. — Я сама хамка і хамів бачила, але ти!.. Ти перетнув усі межі!

Швабрині губи затряслися від люті. Вона вп’ялася очима в Дениса. Минулого року від такого погляду він би вже по підгузки побіг. А зараз спокійно стояв у строю і більше не реагував на вчительку.

— Зараз ми подивимось, як ти на турніку будеш вправлятися, розумнику! — зловтішалася Клара Іванівна. — Так! Сьогодні здаємо залік із підтягування! І ти, наш генномодифікований продукте, підеш першим! — тицьнула вона пальцем у груди Дениса. Діти принишкли, бо знали, що от-от розпочнеться.

А Денис мовчки попрямував до перекладини. Вчителька схопила журнал, стала неподалік і налаштувалася принижувати свою жертву всіма доступними їй способами. Хлопець легко дострибнув до турніка. Клас напружився.

— Раз! — почала рахувати Швабра.

— Два! — в один голос продовжив дев’ятий «А».

— Три! —