Читати книгу - "Таємниця Єви"

мозаїчною стільницею. За таким переважно грають у карти або проводять спіритичні сеанси. Кілька стільців оточили його нерівним колом. Ще один був приставлений до піаніно, яке ховалося в напівтемному кутку. Тут мою увагу привернула одна деталь: на інструменті стояла попільниця, з якої струменів ледь помітний димок. Отже, господар був тут незадовго до мене і навіть міг бачити через вікно, як я стукаю в двері.

Слуга повернувся за кілька хвилин, саме тоді, коли я розглядав дивакувату люстру. Та була майстерно зроблена у вигляді русалки з рогами на голові. Чоловік повідомив, що графа немає, але він повернеться ввечері. Я зовсім не засуджував за це господаря. Небагато у світі тих, хто радіє непроханому гостю. Тим більше що слуга провів мене сходами нагору до затишної кімнати, де я зміг нарешті перепочити.

Ледве простягнувшись на ліжку, я заснув і проспав, мабуть, досить довго, бо коли розплющив очі, то побачив над собою того самого слугу, що з виразною нетерплячкою поглядав на мене. За вікнами стемніло, в кімнаті горіла лампа, отже, був пізній вечір.

Перепросивши, я схопився на ноги і швидко вдягся. Ми почали спускатися донизу, де вже зібралося нечисленне товариство. Щойно під моїми ногами заскрипіли сходи (слуга йшов зовсім нечутно, як привид), всі звернули на мене увагу. Присутніх було четверо: вродлива жінка років тридцяти п’яти сиділа біля каміна, поруч з нею, розкурюючи люльку, стояв невисокий чоловік, схожий на Бісмарка, під самою рогатою люстрою на м’якому кретоновому кріслі примостився священик, а біля піаніно я розгледів молодого панича, що пригощався вином. Він першим вийшов мені назустріч і повідомив, що дуже радий гостеві, хоч навряд чи був господарем.

– Мене звати Олександр Ерделі, – представився я, – даруйте моє вторгнення… Пане граф…

Я сказав це навмання, але Бісмарк з люлькою, на щастя, кивнув головою. Отже, це й був власник маєтку.

– О-о, дозвольте вам відрекомендувати, – спохопився молодик, – наші вельможні граф та графиня Шенборн, отець Стефан, тутешній парох, і я…

Тут він весело засміявся і щосили потис мені руку.

– І я, тобто Ласло Чаус, до ваших послуг.

– Ласло – художник, – додала графиня, – можете замовити йому свій портрет. Він виконає його за вечір.

Молодий чоловік задоволено вклонився, ледь не розливши при цьому вино зі склянки, яку все ще тримав у руках і, схоже, не збирався з нею розлучатись.

Я глянув на пані Шенборн, якщо не сказати, прикипів очима.

Вона недбало розкинулась на канапі, мовби навмисне, щоб підкреслити свою красу. Жінка спиралася на лікоть, бавлячись пружним пасмом волосся, що вибилося із зачіски. Чорні очі її дивилися на мене з якоюсь насмішкуватою цікавістю і мовби тішилися з того, як сильно я позаздрив у цю мить Бісмарку!

Останньому нарешті вдалося розкурити свою люльку, але одразу ж він зайшовся несамовитим кашлем. Отець Стефан схопився з місця.

– Покиньте цю справу, Фредеріку, – вигукнув священик, – тютюн занадто міцний.

Розчервонілий граф жестом його заспокоїв, даючи зрозуміти, що все гаразд. Він сів поряд з дружиною, відкашлявся і також подивився на мене. На мить запанувала тиша, яку порушував тільки молодий художник, наливаючи в склянку вино. Я вирішив, що він подасть його Шенборну, проте Ласло вкотре випив сам.

Навряд чи слушно було б починати зараз ділову розмову. Я демонстративно роззирнувся довкола й улесливо мовив:

– У вас прекрасний палац, пане граф. До того ж, бачу, ви вправний мисливець.

Господар знову став багряним, наче від люті. Я прикусив язика, хоч ніяк не міг второпати, у чому річ. Отець Стефан з докором подивився на мене, а графиня ніжно погладила чоловіка по лисині. І тільки Ласло, що встиг за цей час спорожнити ще одну склянку, пояснив трохи сп’янілим голосом:

– Наш любий граф, пане Ерделі, більше не полює…

– Молодий чоловіче, – урвав його священик, – чи не досить вам на сьогодні вина?

Той покірно підняв руки догори, як солдат, що кинув зброю.

– Все гаразд, панове, – озвався нарешті господар.

Я вже потроху почав думати, що цей чоловік німий або несповна розуму, тому неабияк втішився. Особливо коли він підійшов до мене і простягнув руку.

– Прошу вас вибачити мені за такий негостинний прийом, – сказав він, коли я її потис, – насправді в цьому домі так не прийнято. Тут завжди раді гостю.

У відповідь я розкаявся, що прибув без попередження, і кількома словами переповів свою пригоду. Присутнім вона видалася кумедною, тож атмосфера, нарешті, стала теплішою.

Вже добряче сп’янілий Ласло всівся за піаніно і почав добувати з нього такі самі п’яні акорди, проте нікого це не дратувало. Я більше не торкався теми полювання і, вловивши підходящий момент, перейшов до справи, яка мене сюди привела. Господар вислухав мою промову, попросив розтлумачити йому явище магнітної індукції та трохи розпитав про електричні свічки, а потім байдуже махнув рукою.

– Я не займаюся більше своїм господарством, – пояснив граф, – здоров’я погіршилось. Моїми справами відає отець Стефан, тож, якщо не заперечуєте, він супроводить вас завтра до нашого млина на Латориці. Обговоріть з ним на місці всі технічні питання. Якщо переконаєте його, вважайте, що переконали й мене, і я буду готовий вкласти потрібний капітал. Отче, ви погоджуєтесь?

Парох ствердно кивнув.

Подумки я зазначив, що здоров’я графа погіршилось, очевидно, зовсім недавно, оскільки ще в листах він проявляв жваву готовність особисто брати в усьому участь. Так чи інакше, але справа моя нарешті зрушила з місця, і я відчував полегшення.

До кінця вечора я так і не зміг стримати нескромних поглядів у бік графині Шенборн, аж почав привертати увагу решти. А надто балакучого Ласло, котрому вино вкрай розв’язало язика, давши волю ущипливим жартам. Урешті-решт, я попросив дозволу піти у свої покої, пояснивши, що мав нелегкий день, а тому погано почуваюся. Мені співчутливо це дозволили і побажали гарного відпочинку. Щойно опинившись подалі від усіх, я полегшено зітхнув і знову простягся на ліжку. Втома направду далася взнаки, хоч заснути вдалося не одразу. Врешті, я підвівся і, прочинивши вікно, намагався навіяти сон свіжим повітрям, як радив мені знайомий лікар, але марно. Вдихаючи так на повні груди, я побачив унизу чиюсь постать, що, похитуючись, блукала в лабіринті вистрижених кущів. Коли почулося п’яне мугикання, стало зрозуміло, що це Ласло. Художник також мене помітив і, задерши голову, щосили вигукнув:

– Не спиться вам, пане Ер… Ерд… Дерд…

– Ерделі, – упівголоса поправив я.

– Байдуже, – засміявся той, і не думаючи вибачатись, – погляньте, яка ніч! Яка ніч, чорт забирай! Пастельна, лагідна… Я її зараз намалюю… Я її, чорт забирай, зараз