Читати книгу - "Остання любов президента"

— Скажи, Валеро, ти коли-небудь любив по-справжньому? — запитав я, вже коли ми обоє тримали чарки з «Хеннессі» в руках.

— Жінку?

— Так.

— Хотів. Вона не дозволила.

— Дурепа! — вирвалося з мене. — Вибач, звичайно.

— Та ні! — напрочуд спокійно промовив Свєтлов. — Ви, пане президенте, справді маєте рацію. Дурепа! Адже жінка кохає дуже рідко, частіше вибирає з тих, хто любить її. Тоді до неї залицявся один бізнесмен. Він був вищим за мене на півтори голови. Його вбив рекет.

Я покивав.

Ми випили.

— Ти коли-небудь одружишся? — запитав я.

— Я одружений. Маю двох дорослих дітей. Але це всього лише «сімейний стан».

Я був потішений. Свєтлов би цього не зрозумів. Але те, що він розмовляв зі мною на рівних, мене не тільки заспокоювало, а й рівняло з людьми, твердо впевненими у правоті своїх поглядів, симпатій і думок. У собі цієї ночі, а потім і вранці я не був упевнений. Я переховувався за тонованим склом автомобіля. Я був інкогніто. Я уникав красивої незнайомості життя.

55

Київ. 27 лютого 1985 року.

Крижаний вітер обпікав обличчя, я вже й не знав, як і чим від нього захиститись. Шапка-вушанка з фарбованого кролика була насунута на брови, її вуха я вже давно зав’язав під підборіддям. Шию замотав мохеровим колючим шарфом та комір на кожусі з овечої шкури підняв. Але тепліше мені не ставало. Труханів острів, до якого я наближався пішохідним мостом, ніби відштовхував мене, намагався зупинити. Але я думав про старого, про те, що він там один у своїй землянці, про те, що в нього могли закінчитися дрова. Я, звичайно, ніяких дров йому не ніс. У спортивній сумці, що теліпалася на плечі, якась там їжа та дві пляшки портвейну. Сумка була важкою, але крижаний вітер легко підіймав її, пхав за спину.

Їжу старому купила Мира, і саме вона попросила до нього піти. Сама йти відмовилася, і зараз я дуже добре її розумів. Але я був упертішим за цей крижаний вітер, і чим більше опирався він мені, тим більше опирався я йому.

Потім мої чоботи в’язнули у глибокому снігові, але й це мене не спиняло.

Ранні зимові сутінки згущалися. Небо нахилялося дедалі нижче й нижче. Нахилялося, наче п’яний богатир, не здатний більше стояти на ногах. І звалилось воно всією своєю темрявою швидко, за лічені хвилини. Але я вже бачив землянку старого, я бачив за її маленьким віконечком вогник свічки.

— Ну ти все одно як Павлик Морозов! — радісним вигуком зустрів мене старий.

— Чому? — здивувався я. — Він же ж батька зрадив!

— Ну, тоді не Морозов, Володя Дубінін. Герой, словом! У таку негоду сюди прийшов!.. Я тобі віддячу!

Він поліз у тумбочку, дістав почату пляшку «Московської».

Я тим часом виклав з сумки продукти та свій портвейн.

— Яке панство! — розвів руками Давид Ісаакович. — Що за нагода, юначе? Ви одружуєтесь?

— Ні, це Мира передала!

— Добра в мене дочка!

Я кивнув, згадуючи Оперний театр.

— Добра, — повторив він. — Але ти краще з нею не одружуйся!

— Чому?

— Потовстішаєш, станеш лінивим і в кращому випадку станеш таким собі середнім кравцем! Вона вся в маму. Ій не зрозуміти, що чоловіча душа завжди в польоті! Жінка — аеродром, чоловік — планер. Вона повинна чекати на нього, але не забороняти йому літати. Розумієш?

— Так. І куди ви літали? — поцікавився я.

— Це я образно. Я літав до інших жінок... Не їй одній хочеться щастя! А взагалі-то ні, ти послухай! — І він раптом замовк, підняв на рівень моїх очей вказівний палець.

За вікном вила справжня хуга.

— От, — багатозначно видихнув старий. — Це і є найнельотніша погода! Час зміцнення сім’ї перед весною. Але це все так, у минулому... Настає час інших цінностей, і тоді вже шукаєш не красунь з накрученими на бігуді кучериками, а однодумців, соратників... Знаєш, за кілька днів до мене прийдуть друзі. I ти приходь! Дізнаєшся, що не про все пише газета «Правда». Є й інше життя!

56

Київ. Березень 2004 року.

Я два дні готувався до цієї розмови. До розмови одне про одного. Та незважаючи на це, в мене не було до Світлани ніяких запитань. Зате два дні я уявляв собі, які в неї питання можуть виникнути до мене. Про моє життя, про мої думки, про моїх родичів і друзів. Я ставив їх сам собі від її імені й повільно підбирав відповіді, визначаючи, наскільки повними й правдивими вони мають бути. Ні, я не збирався брехати — смішно людині в моєму віці й при моєму статусі вигадувати нові версії замість старих. Але й таким самим смішним було і моє хвилююче очікування сьогоднішнього вечора.

Ці роздуми відволікали від служби, і, щоб не наробити яких-небудь дурниць, я попросив Нілочку відкласти призначені зустрічі з нашими «білими» й «сірими» бізнесменами на наступний тиждень. А під кінець робочого дня я попросив секретарку приготувати два горнятка кави й скласти мені компанію.

Вона залетіла ще легшою ходою, ніж завжди. Ми всілися за приставний столик для відвідувачів одне навпроти одного.

Убрана у костюм строгого крою, але грайливого зеленкавого кольору, що складався з облягаючої спіднички до колін і приталеного жакетика, під яким виднілася біленька блузка, Ніла була схожа на невпевнену в собі старлетку. Хоча «невпевненість у собі» вона напевне грала. Інакше не змогла б вона так легко, з чарівною посмішкою нафарбованих рожевою помадою губок, відправляти подалі всіх тих відвідувачів, яких я не хотів бачити.

— Ой, я забула про цукор! — вигукнула вона, дивлячись у своє горнятко.

Схопилась легко, майже безшумно. Вибігла.

— Адже вам одну? — її рука з ложечкою цукру зависнула над моїм горнятком.

— Трішки менше, — сказав я.

Вона струсила верхівку цукорної гірки назад до цукорниці. Решту висипала в мою каву й розмішала.

— Як ти гадаєш, що можна подарувати гарній жінці? — запитав я.

Нілочка замислилась, приховавши на личку посмішку.

— У вас із нею близькі стосунки?

Дивно, але я не відчув у цьому запитанні спроби утрутитися в моє приватне життя.

— Так.

— А коньяк ви маєте?

— Вона не п’є коньяку.

— Ні, не для неї, — збентежилася Ніла.