Читати книгу - "Вогнегривий коник"

Але через деякий час радість перейшла на гіркоту. Буває ж таке: не виконаєш завдання — учитель і дорікає:

— Як тобі не соромно, у тебе ж дідусь герой, ти ж сидиш напроти його портрета!

А то якось Павло поставив на парту уламок дзеркальця й ну пускати сонячних зайчиків. Сусідка по парті, Оленка, шепче:

— Хіба можна так вести себе на уроці? Хіба твій дідусь пускав сонячних зайчиків?

Гірко й тяжко стало Павлові. А в суботу вчителька сказала:

— Сьогодні підемо до лісу. Біжіть мерщій додому, віднесіть книжки й візьміть їжу.

Павло підійшов до відчиненого вікна, вистрибнув надвір і вже хотів бігти додому, аж назустріч йому вчителька (і коли вона встигла вийти з класу?):

— Хіба ж так учні роблять? Запитай у бабусі: чи стрибав коли-небудь у вікно твій дідусь?

Наступного дня Павло підносить руку:

— Я запитував у бабусі…

— Про що? — вже й забула вчителька.

— Запитував, чи не стрибав дідусь у вікно.

— Ну, й що вона тобі сказала?

— У вікно ні. А через димар таки раз вилазив, коли його після уроків залишили.

Перед Справедливим Суддею

В одній людській громаді був такий звичай: коли людині, що прожила життя, наставала година помирати, вона поставала перед Справедливим Суддею, і той вирішував, що залишиться в світі від неї: повага співгромадян, любов, шана, вічна слава чи всього-на-всього маленька згадка.

І ось настав час помирати Працьовитій Людині. Прийшла вона до Справедливого Судді. Той і питає:

— Скільки літ прожила ти на світі?

— Дев’яносто дев’ять, — відповідає Працьовита Людина.

— Показуй свої роки.

А Працьовита Людина щодня садовила по одному дереву. Скільки днів вона прожила, стільки й дерев виросло. Повела Працьовита Людина Справедливого Суддю, стала показувати дерево за деревом. Багато днів минуло, поки Справедливий Суддя оглянув ліс, що виростила Працьовита Людина. Оглянув і сказав:

— Гарно ти прожила життя. Нехай залишиться від тебе у світі вічна слава.

Спокійно померла Працьовита Людина.

Приспіла година помирати Неробі.

— Скільки літ ти прожив на світі? — питає у нього Справедливий Суддя.

— Дев’яносто дев’ять, — відповідає Нероба.

— Показуй свої роки.

А Неробі й показати нічого. Побачив Справедливий Суддя перед собою порожнє місце.

— Ну, що ж, нехай залишиться від тебе забуття, — вирішив Справедливий Суддя.

Нероба помер, і тої ж миті люди про нього забули.

Бо за морем — чужина

Один добрий господар Хлібороб мав родючу ниву. Щороку сіяв на ній пшеницю. Було, як тільки вона доспіє, скосить її, а на стерню прилетить Журавель — колоски збирає. І дякує Хліборобові, що такої доброї пашниці надбав.

Та ось настав тяжкий рік. Ціле літо не було дощу. Ледве викинула колос пшениця та й згоріла на пні.

Прилітає Журавель, а Хлібороб сидить над засохлою нивою.

— Що ж ти тепер робитимеш, Хліборобе? — питає Журавель.

— Оратиму та сіятиму пшеницю, — каже Хлібороб. Задумався Журавель, не вірить. А Хлібороб справді ниву оре, пшеницю сіє.

Минула зима, настала весна. Зазеленіла нива. Та знову спіткало Хлібороба велике горе. Знову ціле літо не впало на землю жодної краплини дощу. Ледве викинула колосок пшениця та й згоріла на пні.

Прилітає Журавель, а Хлібороб сидить над засохлою нивою Худий, чорний, тільки очі блищать. Коло нього діти й дружина — теж худі та чорні, бо їсти нічого. Сидять над засохлою нивою, а біля них мішечок із зерном стоїть.

— Що ж ти тепер робитимеш, Хліборобе? — питає Журавель, як і минулого року.

— Оратиму та сіятиму пшеницю, — каже Хлібороб.

— Навіщо ти сили марно тратиш і зерно губиш? — питається Журавель. — Спечіть хліба з тієї пшениці та їжте, бо з голоду помрете. Та линьмо зі мною за море, там і земля родюча, й посухи немає.

— Не підемо нікуди, — каже Хлібороб.

— Не підемо нікуди, — кажуть діти.

— Не підемо нікуди, — каже мати.

— Чому не підете? Ви ж голодні, вже два роки посуха.

— Бо за морем — чужина

Прогаяний день

Мама йшла на роботу рано, до сходу сонця. Вона розбудила Петрика й сказала:

— Сьогодні в тебе почалися канікули. Але гаяти часу не можна. Ось тобі робота на сьогодні: посади біля хати дерево й прочитай цю книгу про Далекі Сині Гори.

Мама показала, де викопати дерево, поклала на стіл книжку про Далекі Сині Гори й пішла на роботу.

Петрик подумав: «Посплю ще трохи». Ліг, задрімав, потім заснув міцно-міцно і снилося йому: біля хати виросло дерево, яке він посадив, а Далекі Сині Гори стали зовсім недалекі й стоять над самісіньким ставком.

Прокинувся Петрик — ой, лишенько! Сонце вже серед неба.

Хотів зараз же до роботи взятися, та подумав: «Ще встигну…»

Сів під грушею. Думає: «Ось посиджу ще трохи та й почну».

Потім пішов у садок, ягоди їв, за метеликом ганявся, потім знову під грушею сидів.

Прийшла мати ввечері й каже:

— Показуй, що зробив, сину.

А Петрикові нічого показати. Соромно йому й матері в вічі дивитися.

— Ходімо, сину, покажу тобі, що люди зробили за той день, що ти прогаяв.

Взяла мама сина за руку й повела. Підводить до одного поля й показує:

— Вчора тут була стерня, а сьогодні рілля. Тут працював тракторист. А ти байдики бив.

Підвела до колгоспного двору, показує багато-багато ящиків з помідорами й каже:

— Ці помідори вранці були на полі, а тепер у ящиках. Завтра їх повезуть у місто. Це робила я з жінками. А ти байдики бив.

Підвела до великої-великої купи зерна.

— Це зерно вранці було в колосках. Хліб скосили й змолотили, зерно привезли на тік. А ти байдики бив.

Підвела до стінки, вимурованої з цегли.

— Тут вранці був тільки гранітний фундамент, а тепер мур стоїть. Це муляри працювали. А ти байдики бив.

Підвела до великого кам’яного будинку, зайшла з сином. На полицях — паляниці, калачі. Усе пахло хлібом.

— Це пекарня, — сказала мама. — Ці хлібини вранці були ще борошном, а тепер сам бачиш. Цілий день трудилися пекарі. А ти байдики бив.

От що таке прогаяний день.

На другий рік

Був собі хлопець Федько. Була в нього одна мати, а батька не було. Нікому й заставити вчити уроки. Загадує вчителька дома читати, писати, розв’язувати задачі, а Федько гуляє.

Часто викликали до школи Федькову маму. Жалілися вчителі: вчиться погано. Мати плакала, а син стояв, похнюпивши голову.

На літо давали йому завдання, і він сяк-так їх виконував. Ледве-ледве переводили його з класу в клас.

Так дійшов