Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

— Думав, лише я можу собі це дозволити.

— Генку, в цьому сенсі я ще не аж так збідніла.

— Думаю, якщо в цьому сенсі, я колись доведу тебе до банкрутства.

— Навіщо?

— Завжди мріяв це зробити.

— Хіба навколо нас бракує боягузів?

— Саме тому я із задоволенням спробую — ти єдиний виняток. Отже, вважаєш, було б справедливо, скориставшись із твого скрутного становища, вичавити тебе по максимуму?

— Звісно. Я ж не дурна вважати, що весь твій бізнес існує винятково заради мене.

— А хочеш, щоб так воно і було?

— Генку, я не жебрачка.

— А хіба тебе не обтяжить… така сума?

— Це моя проблема. Мені потрібні рейки.

— За двадцять додаткових доларів за тонну?

— Так, Генку.

— Добре. Будуть тобі рейки. А я матиму свій надприбуток, якщо лише «Таґґарт Трансконтиненталь» не лусне, перш ніж ти встигнеш переказати мені гроші.

Уже цілком серйозно вона мовила:

— Якщо я не побудую ці гілку за дев’ять місяців, «Таґґарт Трансконтиненталь» прогорить.

— Не прогорить, поки ти при кермі.

«Коли він не всміхається, його обличчя здається неживим, тільки очі горять холодною, блискучою ясністю сприйняття. Але що він відчував через речі, які сприймав, не знає ніхто. Можливо, навіть він сам», — подумала Даґні.

— Вони зробили все можливе, щоб ускладнити тобі життя? — запитав він.

— Отож. Я розраховувала на Колорадо задля порятунку компанії. А тепер від мене залежить ще й порятунок Колорадо. Через дев’ять місяців Ден Конвей закриє свою залізницю. Якщо я не встигну до того часу, добудовувати вже не буде сенсу. Людей у Колорадо не можна залишити без перевезень ані на день, не кажучи вже про тиждень чи місяць. Враховуючи темпи їхнього зростання, неможливо їх зупинити, а потім сподіватися, що вони зможуть продовжити справу. Це так само, як рвонути всі гальма в тепловозі на швидкості двісті кілометрів на годину.

— Ясно.

— Я можу керувати хорошою залізницею. Але не можу прокласти її континентом, де житимуть самі лише здольники, не здатні виростити ріпу. Мені потрібні такі люди, як Елліс Ваятт, здатні виробляти щось, чим можна завантажити мої поїзди. Тому я маю надати йому потяги і рейки за дев’ять місяців, навіть якщо доведеться всім нам лягти під ті рейки!

Ріарден зачудовано всміхнувся:

— Ти дуже серйозно до цього ставишся?

— А ти?

Він промовчав, але усмішка не сходила з його обличчя.

— А тебе це не хвилює? — майже гнівливо спитала вона.

— Ні.

— Невже ти не розумієш?

— Я розумію лише те, що за дев’ять місяців виплавлю рейки, а ти покладеш їх у колію.

Вона всміхнулася втомлено та винувато:

— Так, ми це зробимо. Я знаю, марна річ гніватися на таких людей, як Джим та його друзі. На це просто немає часу. Насамперед я маю виправити те, що вони начворили. А потім… — вона замовкла, хитнула головою і стенула плечима. — Потім вони вже не матимуть жодного значення.

— Точно. Не матимуть. Коли я почув про ці дурнуваті «Засадничі норми проти розбрату», мене ледь не знудило. Але ці чортові душі яйця виїденого не варті.

Його обличчя й далі залишалося спокійним, тому останнє речення пролунало особливо емоційно.

— Ми з тобою завжди будемо рятувати країну від наслідків їхнього недолугого шарварку, — він вийшов з-за столу і почав туди-сюди походжати кабінетом. — Колорадо не можна зупиняти. Ти мусиш витягнути цей штат. А там і Ден Конвей повернеться, і решта вартісних людей. Весь цей ідіотизм тимчасовий. Він довго не триватиме. Ті безмозкі мугирі самі собі затягнуть зашморг на шиї. Нам із тобою доведеться просто трошечки сумлінніше попрацювати.

Даґні спостерігала за високою постаттю, що фланірувала офісом. Кабінет пасував Ріардену. Це була практично порожня кімната за винятком кількох предметів умеблювання: простих, функціональних, зате довершених і виготовлених із дорогих матеріалів. Вона нагадувала мотор усередині скляної коробки з широких вікон. Єдина деталь, що здивувала Даґні, — це різьблена нефритова ваза на шафі з картотекою. Гладка поверхня темно-зеленого каменю пробуджувала непереборне бажання торкнутися до неї, і навіяна цим чуттєвість здавалася геть недоречною в стриманому інтер’єрі Ріарденового кабінету.

— Колорадо — розкішний край, — зауважив Генк. — Він стане колись найуспішнішим штатом. Ти досі не впевнена, чи хвилює мене його добробут? Колорадо стає одним із моїх найбільших клієнтів — ти можеш переконатися в цьому зі звітів ваших вантажоперевезень.

— Знаю, я читаю звіти.

— Я хочу там за кілька років відкрити завод. Щоб зекономити на вашому транспортуванні, — він скоса поглянув на Даґні. — Якщо я це зроблю, ти втратиш величезний шмат вантажопотоку сталі.

— Вперед. Я залюбки постачатиму сировину і продукти для твоїх робітників, вантажі для фабрик, що переїдуть туди вслід за тобою. Можливо, я й не помічу, що вже не вожу твоєї сталі… Чого смієшся?

— Це дивовижно.

— Що?

— Що ти реагуєш на мої слова інакше, ніж це сьогодні заведено.

— Але зараз ти найважливіший і найбільший клієнт «Таґґарт Трансконтиненталь».

— Думаєш, я не знаю?

— Саме тому я не можу зрозуміти, чому Джим… — Даґні замовкла.

— …щосили намагається зашкодити моєму бізнесу? Бо твій брат — йолоп.

— Він йолоп. Але його поведінка свідчить про дещо значно гірше, ніж звичайна тупість.

— Не марнуй свого часу, намагаючись його розгадати. Нехай собі стікає жовчю. Він нікому не загрожує. Це просто сміття світу.

— На жаль, так і є.

— Між іншим, а що б ти робила, якби я не зміг виготовити рейки в потрібний термін?

— Розібрала б запасні колії чи закрила б деякі гілки, щоб використати з них рейки для «Ріо-Норте».

Він засміявся.

— Саме тому за «Таґґарт Трансконтиненталь» я спокійний. Але поки ми в бізнесі, тобі не доведеться розбирати запасних колій.

Даґні раптом подумала, що помилялася, вважаючи Ріардена людиною без емоцій. Безсторонній вираз його обличчя був лише манерою приховувати задоволення. Вона зрозуміла, що поруч із ним завжди почувалася легко та вільно. Це було взаємне відчуття. З усіх своїх знайомих лише з Генком вона здатна була спілкуватися невимушено та природно. Це був розумний і гідний поваги суперник. Водночас між ними завжди існувала певна відстань; Ріарден поводився дещо відсторонено і навіть насторожено.

Він зупинився, кинувши погляд за вікно.

— Ми сьогодні відвантажуємо вам першу партію рейок. Ти це знаєш?

— Авжеж.

— Підійди сюди.

Даґні наблизилася. Ріарден жестом указав на далекий ланцюжок вантажних платформ на залізничній колії.

Небо над вагонами перекреслював рухомий кран-балка. До велетенського магніту прилип вантаж рейок. Із сірого неба не пробивався жоден сонячний промінчик, але зеленаво-сірі рейки вилискували, ніби метал висмоктував світло з простору.

Товстелезний ланцюг зупинився над вагоном і сіпнувся, вивільняючи металеве громаддя. Байдужо-величний кран, схожий на здоровенне геометричне креслення, що витає над людьми та землею, поповз у зворотному напрямку.

Вони уважно спостерігали за цим