Читати книгу - "Купеля"

— Мені ще б Ольгу побачити, — дідусь уперше назвав свою дочку на ймення, а не сказав «твою матір».

— Я була в неї, — зізналася Софійка. — У неї все добре. Вона сумує за тобою та дуже хоче побачити.

— Чому ж сама не приїхала?

Софійці крутилося на язиці збрехати дідові, що та приїздила його навідати, коли він був непритомний, але одразу ж згадала бабу Параску. Та все знає, і брехня буде розкрита, а Соні найменше хотілося засмучувати дідуся, який, можна сказати, повернувся з того світу.

— Розумієш, як на лиху годину, вона підвернула ногу, — мовила Соня тихо. — Нічого страшного, але тільки зможе на неї ставати, одразу ж приїде до нас. Вона дуже шкодує, що так повелася… з нами. Навіть грошей дала тобі… трішки.

Софійка не хотіла брехати, але так кортіло потішити дідуся! Вона взагалі не вміла лукавити, але зараз зробила це чи не вперше в житті. Збрехала та, на свій подив, навіть не почервоніла, не відчула докору сумління — напевно, і справді є свята брехня.

— Справді? — запитав дід, і в цьому слові було стільки задоволення, що Соня ладна була брехати ще й ще.

— Не дуже велику суму, — продовжила дівчина. — Бо я не могла забрати всі гроші, бачачи, що в неї хвора нога.

— Правильно вчинила.

— Я теж так розсудила.

— Як вона живе? Чи є сім’я?

— Звичайно! Чоловік у неї гарний, працьовитий, непитущий. Лише на свято може випити сто грамів, і то тільки неміцного вина. Він любить «Кагор», каже, що церковне вино не зашкодить здоров’ю.

— Так, так, — задоволено сказав старий. — А яка в них хата?

— Невеличка, але така охайна, чистенька. Затишно в них, як у раю!

Софійка помітила задоволення дідуся. Напевне, розлучення з донькою на довгі роки каменем давило йому груди. Тепер він почув добрі новини. Соня розповідала дідові те, що він хотів почути за довгі часи очікування. Заради цього блаженного задоволення на дідусевому обличчі дівчина зараз ладна була плести, що завгодно! Але коли мова зайшла про Сашка, збрехати не могла. Довелося зізнатися, що до цього часу від нього не було жодної звістки.

— Ти впевнена, що він тебе не покинув? — обережно запитав дідусь.

— Так. Серцем відчуваю, — відповіла Соня.

— Тобі треба поїхати до нього та самій про все дізнатися.

— Обов’язково поїду, але не тепер. На кого ж я тебе покину?

— Обіцяй мені одну річ, — попросив дід.

— Обіцяю, — усміхнулася Софійка. — Проси, що завгодно. Сьогодні такий день, що я ні в чому тобі не відмовлю.

— Того дня, коли я самостійно вийду на ґанок, ти поїдеш до нього.

— Добре! — Соня ствердно закивала головою.

— Тоді доведеться мені постаратися, — дід усміхнувся. — А то так належався, що всі боки аж тріщать, а сил зовсім немає.

— Будуть, будуть сили. — Соня погладила руку старого. — Тепер у нас із тобою на все знайдуться сили.

Розділ 25

«Добре, що дідусь приліг відпочити», — подумала Софійка, побачивши, як біля їхнього двору різко загальмував, здійнявши стовп дорожнього пилу, чорний джип Стася.

Вона нишком вийшла з двору, причинивши за собою хвіртку.

— Чого тобі? — невдоволено запитала дівчина в Стася, який поважно вийшов із салону автівки.

— Гарна в мене автівка? — Стась примружив очі, з неприхованою цікавістю розглядаючи Соню.

— Гарна. Що з того?

— У тебе ніколи такої не буде.

— Не велика біда.

— Мені шкода таких, як ти.

— Пожалів вовк кобилу — залишив хвіст та гриву.

— Я не вовк. Хочеш, я подарую тобі свого джипика?

— Не хочу.

— А якщо просто так?

— Ніяк не хочу, — стомлено промовила дівчина.

— Чому?!

— Бо від тебе нічого не хочу, — Софійка зробила притиск на словах «від тебе».

— Ось. — Стась покрутив на пальці ключі від автівки. — Я залишаю їх тобі. Документи на джип давати?

— Подавися ти своїми документами й ключами разом! — кинула Соня.

— Якщо не приймеш мій дарунок, то я його спалю.

— Не спалиш, бо жаба задавить.

— Ти так гадаєш?

— І до ворожки ходити не треба.

— Так ти береш подарунок чи мені його спалити зараз же?

Софійка помітила, що в Стася з’явився якийсь злий, несамовитий вираз на обличчі. Дівчина перелякалася та подумала, що, напевне, перегнула палицю.

— Послухай, Стасю, — спокійно сказала Соня. — Ти або п’яний, або навіжений. Не мели дурниць, а їдь своєю дорогою. Поплескали язиками, та й годі.

— Я ніколи, запам’ятай, ніколи не плещу язиком. Якщо я щось сказав, то так і буде. Я пропоную тобі без усяких домовленостей прийняти від мене подарунок. Ти береш його?

— Ні, — Софійка похитала головою. — Я піду. Дідусь може прокинутися.

— Стій! — наказав Стась.

Він прудко витяг звідкілясь каністру та швидко почав обливати автівку бензином.

— Отямся, Стасю! — скрикнула не на жах сполохана Соня. — Не роби цього!

— Не робити? — Стась не зважав на її слова. — Як це не робити, коли мусить бути так, як я сказав! Усе буде так, як хочу я! Я сказав, що спалю цю кляту автівку, то й нехай горить синім полум’ям! Ти думаєш, мені шкода? Ні! Анітрішечки! Я хотів її подарувати тобі, то шкодуй ти, що відмовилася від такого дорогого подарунка! А я ніколи ні про що не шкодував і надалі не буду!

Софійка не встигла нічого сказати, як Стась присів та чиркнув запальничкою. Вогонь швидко побіг доріжкою з бензину, дістався автівки. Соня дико скрикнула.

— Тобі ніхто, чуєш, ніхто в житті не зробить такого подарунка! — несамовитим голосом закричав Стась і прожогом побіг до річки.

Він зупинився біля річки, сів на спиляну вербу, відхекався. Хлопець тремтячими руками дістав цигарку, поліз до кишені за запальничкою. Її там не було. Стась жбурнув цигарку під ноги, із силою придавив її кросівкою. Потім дістав мобільного телефона.

— Привіт, тату, — сказав він. — У мене неприємності, але цього разу я, клянусь тобі, ні в чому не винен… Що сталося? Одна сільська дівиця в мене закохалася по самі вуха. А що я їй міг відповісти, коли в мене є Ірина? Я їй відмовив, то вона… вона спалила мою автівку… Так. Ущент. Благаю тебе: виклич міліцію! Вона повинна відповісти за все. За все, що накоїла… Дякую, тату. Я знав, що ти допоможеш.

Розділ 26

Софійка благала, умовляла людей у міліцейській формі спочатку її вислухати, у всьому розібратися та не поспішати заарештовувати, але марно.