Читати книгу - "Аптекар"

— О, видите! — сказав Зількевич. — Чорт часто не має губ або язика, бо ж сформувавши тіло з повітря і земних випарів, промовляє тільки позірно артикульованою мовою. Зазвичай він вдається до балачки, перевтілившись у тварину, і замість гарчання, іржання чи кувікання звучить людська мова. Чув я не раз, як ота звірина щось лепече поганою вимовою, ніби який шпак чи сорока, крук чи папуга, хоч і не тямить нічого. Саме так вчинив цей спокусник з Свою, промовляючи до неї вустами вужа.

— Шкода часу, — сказав єпископ, — божевільна людина не здатна володіти таким голосом. Завтра треба її спалити.

Я подумав, що смерть, можливо, для цієї жінки буде найкращим рішенцем, але мені не вдалося замінити спалення якоюсь іншою стратою, бо лавники і судді керувалися приписами закону, а там таких, у кого вселився диявол, можна тільки спалити. Отже, завтра Львів матиме свіжу атракцію.

— Пане доктор, — догнав мене єпископ, коли я виходив з катівні, — оце візьміть та простудіюйте, — він простягнув мені книжечку у червоному сап'яні. — Медицина медициною, університет університетом, а мусите знатися ще й на таких речах, оскільки перетинатися з ними будете відтепер частенько.

Книжка називалася „О духах злих і нечестивих“, написав її Томаш з Рави Рутенець, а видана була у Львові в 1563 році. Я подякував єпископу і обіцяв обов'язково прочитати. Вдома я й справді, лягаючи спати, розгорнув книжку, аби довідатися „Про те, які чорти бувают“.

„Перший рід демонів називаєся огненним, — писано там. — Вони літают високо у воздухах і до Судного дня ніколи ся не спустят нижче. Вони ся не спілкуют з людьми на землі, обертаючись у підмісячних краях. Тому-то й Аристотель твердив, жи в розпечених печах часто бачити можна дрібні живі істоти, які увесь свій вік перебувают у вогні, бо у вогні вони ся народжуют і у вогні вмирают.

Другий же рід демонів називався повітряним. Декотрі з них, створивши тіло з загуслого повітря, иноді є видимі для людей. Часто, з позвоління Божого, вони фалюют повітря, пробуджуют громи і грози, і всі разом рушают на знищеннє роду людського. Вони наділені великою гордістю і заздрістю, чинят ріжні збурення. Їх чарівниці намовляют до злих дій. Вдачу вони мают жорстоку і грубу і тільки й думают, яку б то капость встругнути, яке б то зло учинити. Завдяки дружбі з цими демонами чарівниці дістают велику силу для своїх чарів.

Вочевидь, жодна частина світу не позбавлена присутности демонів. От чому і демони Платона, которі ся мечут у повітрі у вигляді яскравого снігу, видимі для охочих розповісти про них, якщо ті протягом якогось часу будут безупинно ся дивити невідривним поглядом у небеса на виблискуюче сонце.

Третий рід демонів називаємо „земним“. З цих демонів їдні пробувают у лісах, гаях, влаштовуючи пастки мисливцям. Инші жиют у полях, і уночі змушуют блукати подорожніх.

Цей рід демонів добре знайомий чаклункам. Вони обіцяют божевільним жінкам, коли ті викличут їх заклинанням у дзеркалі, келиху або кристалі, відповісти на всі запитання.

Четвертий рід демонів — водяники, повні злости, тривоги, занепокоєння і підступництва. Вони збуджуют бурі на морях і занурюют у водяну безодню кораблі. Ці демони привласнюют видиме тіло, зазвичай жіноче. У нас вони ся називают русалками та нявками, і часто їх можна побачити на берегах річок та ставків, як розчісуют своє волосся.

П'ятий же рід називався „підземним“. Ці демони живут у печерах і ущелинах, темних яскинях і урвищах. І ото вони суть найлихіші. Прагнучи погибелі роду людському, вони влаштовуют у землі тріщини, випускают вогнедишні вітри і розхитуют підвалини будинків. Иноді ночами вони водят на полі дивні і небачені хороводи, а потім удосвіта у поспіху зникают. Ці демони також стережут скарби, які заховала в землю людська скнарість, але здобути їх неможливо, бо чорти пильно охороняют, а иноді переносят з місця на місце.

Шостий же рід демонів називався „світобоязний“, бо вони страшно боятся світла і ненавидят його, а тому за дня не годні ніяким чином тіла створити, а роблят це тільки вночі. Вони нападают на випадкових самотніх перехожих і затягуют у нетрі. Але з відьмами вони не стрічаются, і заклинаннями їх жодними викликати неможна, бо уникают вони світла і голосів людських“.

На цих словах я заснув і снилася мені та нещасна жінка, приречена на спалення, для якої я нічого не міг зробити. І єдине, що зроблю, — не піду на її страту.

— Ви не йдете? — не могла наступного дня надивуватися Гальшка. — Та ж то так цікаво!

— Що цікаво? Як тіло людське палає і сморід розливається?

— Ні, як диявол мучиться і зазнає ще однієї поразки.

— А знаєш, що сказав диявол її вустами? Він сказав, що як ми її уб’ємо, то він переселиться у когось із нас. То ти подумай, чи варто тобі туди йти.

— О, Господи! — Гальшка перехрестилася. — Він і справді таке сказав?

— У присутності лавників, суддів і єпископа.

— Але чому то мушу бути я? Там буде стільки народу! Добре, що ви мені це сказали. Я покладу до вуст проскурку і буду писок тримати на замку.

З тими словами вона звіялася, кваплячись зайняти вигідне місце для спостереження. Я ж вирішив прогулятися за межами міста. Вартові на Галицькій брамі провели мене здивованими поглядами, бо я єдиний, хто покидав місто в той час, як з усіх брам валив до міста посполитий люд на