Читати книгу - "Білий домініканець"

Хіба що я ледь-ледь пригадую, як потішився в душі, коли між ним і мною вже не зосталося жодної таємниці. А щодо зупинки водяного колеса, то мені прийшло на пам’ять, що я відчув полегкість, усвідомивши, що старий точильник більше не працює.

А проте, мені здається, що обидва цих почуття спізнав не я. Їх навіяв мені дух Офелії — таким-то мертвим для всього людського, як на мене, був тоді Христофор Таубеншлаґ…

У той час ім’я «Таубеншлаґ», себто «голубник», що його я дістав, відкрилося мені як пророцтво в устах долі. Я буквально перетворився на власне ім’я — безживний голубник, місце, де мешкали Офелія, засновник роду і старий на ймення Христофор.

Не раз я опинявся в тому стані, про які нічого не написано в книгах, і ніхто з людей мені не міг про них розповісти. Проте вони живуть у мені. Гадаю, що ці стани прокинулися тоді, коли моя зовнішня форма наче в летаргічному сні зі шкаралупи невідомості перейшла в посудину знання.

Тоді я повірив в те саме, у що до самої домовини вірив мій батько: душа зростає лише завдяки досвіду і тілесне існування теж надається до цієї мети. У цьому ж сенсі я зрозумів тепер і застереження нашого першопредка.

Сьогодні я знаю, що душа людини з самого першу є всевидюща й всемогутня; єдине, що людина може зробити сама, це усунути всі перешкоди, які постають її на шляху до досконалості…

Якщо взагалі є щось, що їй до снаги! Найглибша з усіх таємниць, найскладніша з усіх загадок — це алхімічне перетворення форми.

Я кажу це для тебе — того, хто випозичив мені свою руку, і я роблю це на знак подяки за те, що ти допоможеш мені написати все це!

Таємничий шлях нового народження в Дусі, про який говорить Біблія, — це шлях перетворення тіла, а не перетворення Духа.

Коли витворюється форма, це означає, що дається на явку Дух. Він увесь час витесує і творить себе у формі, послуговуючись долею як різцем. І що грубіша й недосконаліша форма, то грубіше й недосконаліше одкровення в ній Духа; що вона податливіша й тонша, то різноманітніше Дух озивається через неї.

Той, хто перетворює всі форми і духотворить усі складові, — це Єдиний Бог, який є Дух, і тому глибинна внутрішня пралюдина напрямляє молитву свою не зовні, а до своєї власної форми, звертаючись по ряду до кожного з її елементів: адже всередині кожного з них таємно живе на свій лад розкритий образ божества.

Перетворення форми, про яке я говорю, зовні око вловлює лише тоді, коли алхімічний процес трансмутації дійде свого кінця. Постає воно у невидимому: в магнетичних потоках, які визначають діяльність хребта у будові людського тіла. Спершу змінюється напрям думок людини, її схильності і бажання, потім міняються вчинки і разом з ними видозмінюється сама форма, аж урешті стає тілом воскресіння, про яке йдеться в Євангелії.

Схоже, що крижана статуя поволі топиться, витікаючи зсередини назовні.

Прийде час, коли багато хто керуватиметься вченням Алхімії. А поки вчення це лежить, як омертвіла купа уламків, і звироднілий факіризм Індії — це руїни Алхімії.

Під перетворчим впливом духовного першопредка я обернувся автоматом із замерзлими почуттями і залишався ним аж до дня «розпускання мого тіла».

Якщо ти хочеш зрозуміти мій тодішній стан, ти повинен уявити собі безживний голубник, до якого залітає і вилітає пташня: натомість його хата завше скраю. І ти не повинен накидати мені людську мірку, мірку, яка годиться для людей, або для їм подібних.

Лавка в саду

По місту пройшла чутка, що точильник Мучелькнаус з’їхав з глузду.

Риси пані Аґлаї сповнені смутку. Рано-вранці з маленьким кошиком тюпає вона на ринок за харчами, бо від них пішла служниця.

День у день сукня її чимраз більше брудниться і мнеться; підбори на її туфлях стоптались. Як обтяжена клопотами людина, мов холодною водою облита, спиняється вона іноді на вулиці і тихцем розмовляє сама з собою. Варто мені натрапити на неї, і вона відвертає очі. Невже вона мене вже не впізнає? Людям, які розпитують про її дочку, кидає вона коротко і сердито: «Вона в Америці».

Літо поволі перейшло в осінь, скінчилася зима, а я ще жодного разу не бачив точильника. Я вже не знаю, чи відтоді спливли роки, чи то став час, або ж просто одна-однісінька зима здається мені якоюсь нескінченною…

Я відчуваю тільки: певно, знову прийшла весна, бо повітря поважчало від пахощів акації, після грози всі дороги засипані квітами, а дівчата одягають білі сукні і заплітають у волосся квіти.

В повітрі лунає спів.

Над набережними стінками звисають гілки шипшини, аж сповзають у воду, і потік, граючи, несе ніжну блідо-рожеву піну їхніх пелюсток, від порога до порога, туди, до биків моста, де річка так приоздоблює ними підгнилі стовпи, що здається, ніби ті розпочали нове життя.

В саду, на галявині перед лавкою, мов смарагд, блищить трава. Часто, прийшовши туди, я зауважую всюди незначні зміни: наче хтось побував там до мене. Інколи на лавці лежать маленькі камінчики у формі хреста або кола, наче з ними гралась якась дитина, а часом якась добра душа порозкидає квіти.

Якось увечері, коли я переходив сутісок, назустріч мені із саду вийшов точильник, і я здогадався, що це, певно, він полюбляє сидіти на лавці, коли мене немає.

Я вдарив йому чолом, але, здавалося, він мене не помітив, і то коли його рука торкнулася моєї.

Старий неуважно дивився перед собою, а на обличчі розходилася щира посмішка. Невдовзі ми вже бачилися в саду частенько.

Він мовчки сідав біля мене і своєю палицею поволі виводив на білому піску ім’я Офелії.

Так ми сиділи довго, і я знай собі дивувався. Відтак одного разу він ні з того ні з сього тихо забелькотів. Здавалося, точильник говорив з самим собою або з кимось невидимим; з часом можна було розібрати, що він говорить:

«Я радий, що тільки ти і я приходимо сюди! Це добре, що ніхто не знає про цю лавку!»

Я здивовано прислухався. Він називає мене на «ти»? Може, він має мене за когось іншого? Або розум йому замутився? Може, він забув, як не знати чому досі вився біля мене в’юном? Що він мав на оці, коли кинув: «Добре, що ніхто не знає про цю лавку»?