Читати книгу - "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей"

Ми – праворадикальне, націонал-анархічне мистецьке угруповання. Ми – низова громадянська мистецька ініціатива, чия діяльність спрямована на підбурення і занурення, розтинання і лінчування тієї жлобської дійсності, що стала нашою повсякденною реальністю, з якою ми не хочемо миритися.

Заключна виставка «Жлоб-Арту» відбувалася у рамках фестивалю KIEV CONTEMPORARY ART, що проходив наприкінці листопада 2013 року в «Мистецькому Арсеналі».

«Це дуже символічно, що ми демонтуємо виставку саме сьогодні. Здається, епоха жлобства закінчується і настає щось нове», – ці пророчі слова промовив Сем, допомагаючи Манекену знімати зі стіни поліптих «Викликай бога революції».

«Нас почули вищі сили!» – як завжди іронічно зауважив той.

Учора ми всі були на Банковій і вперше в житті відчули, як ріже очі й забиває подих сльозогінний газ, побачили, як атакує «Беркут» і як палають коктейлі Молотова.

Народжувалася нова країна. Поставав новий ГЕРОЙ.

Але про це – у наступній частині нашої книги.

* * *

– Чи є в залі колишні піонери? – питає Орест Лютий у публіки, і руку піднімає майже половина присутніх.

– Комсомольці? – десь відсотків двадцять.

– Члени КПРС чи принаймні кандидати в члени? – Сміх у залі, але одна-дві руки завжди піднімуться.

– Прекрасно! Отже всі ви бачили на власні очі, як розвалюється та гине остання світова імперія під назвою СРСР. Декілька тижнів тому я мав особисту розмову з Михайлом Ходорковським – опальним олігархом, який відсидів понад десять років лише за те, що наважився критикувати путінський режим. Він був присутнім на церемонії представлення «правопрєємніка», яку провів Борис Єльцин напередодні 2000 року. «Тоді, – каже Ходорковський, – ми стояли поруч: Я, Єльцин і Путін, який видався мені цілком притомною людиною. Я й гадки не мав, що совок може повернутися назад. Здавалося, викриті злочини комуністичного режиму, дисидентська література, новий капіталістичний лад – не давали йому жодних шансів на повернення. Але все сталося всупереч моїм тодішнім уявленням. Совок виявився набагато живучішим, як не до кінця видалена ракова пухлина.

Дуже сподіваюся, що його метастази остаточно перетворять неототалітарну, агонізуючу Росія в імперський труп, крізь прогнилі кістки якого проросте молода трава. І поки моя країна все більше й більше пишається своїм минулим, не помічаючи лихого сьогодення, вона не має майбуття. Не можна іти вперед з головою, повернутою назад». Я абсолютно згодний із цими словами.

Імперія відроджується й одвічний російський москаль знову бажає крові. І поки у Парижі їдять круасани, а у Відні п’ють каву, висловлюючи «глибоке занепокоєння» агресивними діями Росії, тут, на передовій боротьби з азійщиною, гинуть найкращі сини України. Проте не менш небезпечним за реальних москалів-колорадів є внутрішній ворог, який живе і періодично точить серце народжених у СРСР. «Ах, як добре було, коли ми співали біля вогнища „Взвєйтєсь кострамі!“. Коли все було ясно і зрозуміло: оклад у сто вісімдесят карбованців, ковбаса по два двадцять, горілка по три шістдесят, відпочинок у пансіонаті „Зоря“, тринадцята зарплата, черга на квартиру та „Жигулі-копійка“ як бонус за довгі роки „бездоганного служіння партії та народу“». І якось забувається тотальний «одобрямс» на партійних зборах, дефіцит і принизливі черги, задушений голос совісті, політв’язні у таборах і довгі кухонні розмови про те, що все прогнило і як добре за кордоном.

Ота ностальгія є казкою для інфантильних рабів, яким обов’язково потрібен цар і міцна рука, бо не можуть самі дати собі ради. Не таким мусить бути сучасний українець. Тому вбивайте-викорчовуйте у собі внутрішнього раба, москаля-імперіаліста, що живе в душі людини постсовєтікус. Убивайте імперію, убивайте Радянський Союз у собі! (Оплески в залі.)

– А тепер пригадаємо 78-й рік. Концертний зал телестудії «Останкіно». Концерт «Пісня року». У перших рядах – композитори, поети, космонавти, герої соцпраці, знатні хлопкороби, будівельники БАМу. На сцені ведучі оголошують: «У супроводі естрадно-симфонічного оркестру під керівництвом Юрія Сілантьєва пісню „Прощай“ виконує заслужений артист СРСР Лєв Лєщенко». Пам’ятаєте? Там є такий приспів: «лай-лай, ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-лай…». Давайте разом з вами вбивати москаля у собі! (Орест співає із залом.)

Лай-лай, ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-лай.

Москаль – загарбник, наволоч і кат,

Синонім підступу й брехні.

Москаль – він українцеві не брат,

Його не любим я и ти…

Москаль —

лізе нагло, водку жре,

матом криє, морду б’є,

це тля московської землі – «удалиє москалі».

Ти бачиш бідність, бачиш бруд,

Ти бачиш спалені поля,

Хати розбиті, рабський труд —

Все це діяння москаля – ля, ля-ля-ля-ля…

Москаль – не росіянин, не казах, не білорус, не армянин,

Москаль – не українець, не латиш, не молдаванин і не грузин.

Москаль – вічний варвар, вічний хам,

Бруд російської землі:

Чуже загарбать, знищить храм —

Все це уміють москалі.

Москаль не любить, а їбе.

Для нього вбити – це хуйня.

Одвічний блуд, одвічний гріх —

Все це ознаки москаля-ля-ля-ля…

Москаль – страшніший чорта той москаль,

А може, він і сам є чорт.

Москаль – не без урода той народ,

В якому чорт-москаль «живьот».

Москаль —

КДБ і Соловки,

І трупом вкритая земля,

Орди диявольські полки —

Все це творіння москаля.

Брат росіянин, зрозумій,

Благають небо і земля:

В собі ти москаля убий!

Убий у собі москаля!

Ля-ля-ля-ля….

– Перед закінченням першого відділення хотілося б представити учасників високохудожнього антитоталітарного гурту «Сталін унд Гітлер капут». Наш творчий колектив є багатонаціональним, але всіх нас об’єднала боротьба за майбутнє України.

Зокрема леґінь, що усе відділення вправно стукав на барабанах, народився у Великій Британії. Його дід у 1944 році форсував Ла-Манш у складі другої уельської бригади союзників. Привітайте нашого англійського побратима Орсона Велша! (Оплески в залі, Орсон щосили грюка по барабанах, демонструючи свою майстерність.)

Отой хлопець, що бубонить на бас-гітарі, народився на півдні України і є росіянином за національністю. Його дід – герой війни, простий солдат, який пройшов її від Бреста до Сталінграда і бився не за Леніна і не за Сталіна, а за свою землю, отримав три поранення та контузію, а ще став повним кавалером ордена Слави. Вітайте нашого побратима з Кривого Рогу Сергія Суворого! (Оплески в залі. Сергій бумка на бас-гітарі, демонструючи свою майстерність.)

А цей високий хлоп, який так вправно грає на гітарі й бандурі, знаменитий тим, що його прадід був генералом війська УНР під проводом Симона Петлюри. Звати його славного нащадка Ярема Гай. Вітайте нашого волинського брата! (Оплески в залі. Ярема вправно бринчить на гітарі, демонструючи свою майстерність.)

І нарешті, лауреат міжнародних конкурсів з гри на акордеоні, людина, якій аплодували на всіх континентах земної кулі… До речі, його дід