Читати книгу - "Життя і мета собаки"

— А ти сам свого брата підштовхнув! — крикнула Челсі.

— І що?

— А я б тебе все одно догнав, — сказав Ітан.

— Хто вважає, що Тодд має рацію, крикніть «так»! — вигукнув Біллі.

Тодд і його брат закричали:

— Так!

— Хто вважає, що виграв не Тодд, а Ітан, крикніть «ні»!

— Ні! — закричали всі інші діти. Мене так приголомшив цей крик, що я аж паличку впустив.

Тодд зробив крок уперед і спробував ударити Ітана, але мій хлопчик вивернувся і схопив кривдника за руку. Обидва впали на землю.

— Давай-давай! — закричав Біллі.

Я зібрався кинутися на захист Ітана, але Челсі схопила мене за нашийник.

— Ні, Бейлі. Сидіти.

Хлопці качалися по землі, переплетені в тугий злий вузол. Я виривався, намагався вискочити з нашийника, але Челсі тримала мене міцно. Я з досади загавкав.

Невдовзі Ітан уже сидів на грудях Тодда. Обидва важко дихали.

— Здаєшся? — спитав Ітан.

Тодд відвів очі, замружився. Від нього однаково сильно віяло приниженням і ненавистю. Зрештою він кивнув. Хлопці обережно встали, обтрушуючи штани від землі.

Я відчув, як у Дрейкові вибухає гнів — і тут же він вискочив наперед і штурхонув Ітана обома руками. Мій хлопчик похитнувся, але не впав.

— Ану ж бо, Ітане, ану… — процідив Дрейк.

Запала довга тиша. Ітан дивився на старшого хлопця, і тут наперед вийшов Біллі.

— Ні, — сказав він.

— Ні, — сказала Челсі.

— Ні, — сказали ще якісь діти. — Ні.

Дрейк якось дивно подивився на нас, а потім плюнув на землю і взяв свій карт. Не сказавши ні слова, брати пішли геть.

— Ну як, показали ми всім, правда, Бейлі? — сказав мені Ітан. Усі знову занесли свої візочки нагору й з’їхали вниз, і так робили цілий день. Ітан дав Челсі покататися на своєму карті, бо в її міні-автомобіля відвалилося колесо, а я щоразу сидів у неї за спиною.

Потім за вечерею Ітан був дуже збуджений і щось швидко розповідав Мамі й Татові, ті слухали та всміхалися. Хлопчик засинав довго, а коли нарешті поринув в обійми Морфея, то так крутився, що мені довелося злізти з ліжка й вмоститися на підлозі. Отже, я ще не зовсім спав, коли внизу пролунав гучний дзенькіт.

— Що це було? — спитав у мене хлопчик, сівши в ліжку. Він стрибнув на підлогу. У коридорі ввімкнулося світло.

— Ітане, не виходь із кімнати, — сказав йому Тато. Він був напружений, сердитий, наляканий. — Бейлі, іди сюди.

Я слухняно спустився, а Тато, обережно рухаючись, увімкнув світло.

— Хто тут? — голосно спитав він.

Вітер гойдав штори у тому вікні, яке зазвичай не відчинялося.

— Босими ногами сюди не ходіть! — крикнув Тато.

— Що там таке? — спитала Мама.

— Хтось кинув камінь у вікно. Не підходь, Бейлі.

Я відчув, що Тато стурбований, і принюхався до кімнати та скла. На підлозі лежав камінь, до якого прилипли маленькі скалки розбитої шибки. Щойно я приклав до нього ніс, як розпізнав запах.

Тодд.

Розділ 13

Минув рік чи щось таке, настала весна. Кіт Димок захворів. Він лежав, стогнав і не заперечував, коли я приставив свого носа до його мордочки, щоб дізнатися, чому він так поводиться. Мама дуже розхвилювалася і взяла Димка кататися на машині. Коли Мама повернулася, вона була сумна. Мабуть, із котом у машині нецікаво.

За тиждень чи трохи більше Димок помер. Після вечері вся сім’я пішла на заднє подвір’я, де Ітан вирив велику яму. Вони загорнули кота у ковдру, поклали його в ту яму й засипали землею. Хлопчик забив на поверхні дощечку на паличці, після чого вони з Мамою трохи поплакали. Я їх обох обнюхав і пригорнувся до них, щоб вони відчули, що сумувати нема чого, адже я живий-здоровий, а ще я насправді значно кращий друг, ніж був Димок.

Наступного дня Мама і хлопчик поїхали в школу, а я пішов надвір і відкопав Димка, гадаючи, що не могли ж вони отак просто закопати цілком свіжого мертвого кота.

Того літа ми зовсім не їздили на Ферму. Ітан і деякі його друзі з району щоранку вставали й ходили до будинків косити траву гучними машинами. Хлопчик брав мене із собою, але завжди прив’язував до дерева. Я любив запах свіжоскошеної трави, але саме косіння було геть не цікавим — і щось мені підказувало, що саме через цю діяльність Ітана ми й не їдемо на Ферму. Дідусь і Бабуся погостювали в нас тиждень, але це й близько не було так весело, особливо коли Тато й Дідусь обмінювались якимись грубими словами на задньому подвір’ї, чистячи кукурудзяні качани. Я відчував у них обох гнів і думав, чи тому вони сердяться, що це листя неїстівне, — я сам його понюхав, скуштував і позначив. Після цього дня Тато й Дідусь незручно почувалися в присутності один одного.

Коли школа почалася знову, змінилося кілька речей. Хлопчик після повернення додому більше не ходив до Челсі — власне, він узагалі приходив додому останнім. Від нього пахло землею, травою і потом, коли він вискакував з машини, що випускала його на вулиці. Іноді ввечері ми їздили дивитися на таке, що, як я дізнався, звалося футболом[3]. Я сидів на повідці в кінці довгого двору, а поряд Мама й інші люди щось вигукували й репетували без жодної на те причини. Хлопці боролися, кидали одне в одного м’яч й іноді підбігали ближче до мене або гралися з другого кінця великого двору.

Часом я в гурті чув запах Ітана. Трохи це досадно було — сидіти й не мати можливості піти й покращити гру, адже я вдома навчився брати м’яч у зуби. Одного разу я забавлявся з хлопчиком і схопив м’яч занадто сильно — той почав здуватися, врешті, зсівся, сплющився й став десь такий, як фліп. Після того Ітан мені більше не давав гризти футбольні м’ячі, але дозволяв ними гратися, якщо я поводився обережно. Мама цього не знала й міцно тримала мене за повідок, а от якби вона мене випустила, я взяв би м’яч, і хлопцям було б значно цікавіше ганятися за мною, ніж одне за одним, адже я бігаю швидше за них.

Згодом цуценя Челсі, Принцеса, підросло, і ми стали добрими друзями після того, як я показав, як правильно