Читати книгу - "Малиновий пелікан"

кому з людей нашої професії вдається зберегти до старості свіжість розуму й таланту, більшість у ранньому віці, написавши своє краще, потім нічого подібного повторити не можуть і решту життя даремно мучаться, викликаючи розчарування і презирливі відгуки критиків і читачів. У літературі, як у спорті, балеті і сексі, треба закінчувати вчасно, щоб не здаватися жалюгідним і смішним. До письменників люди не бувають настільки поблажливими, як до представників інших публічних професій. Якийсь спортсмен стрибав у висоту на два з половиною метри, а потім став стрибати на півтора, потім на метр, потім і на двадцять сантиметрів не може підстрибнути. І хто йому кине докір? Усі розуміють, вік є вік. І вже не здатного ні стрибати, ні підстрибувати пам’ятають, яким він був колись. Газети споминають в статтях під рубрикою (була така) «Їм аплодували стадіони». Балеринам прощають. Я був знайомий з однією великою і знаменитою, яка не покидала сцени до похилого віку. Коли її виступи уже й на танець були не схожими, вона просто виходила на сцену й одними лише помахами рук зображала лебедя. І все ж публіка, пам’ятаючи її молоду, сильну і стрибучу, вибухала оваціями і обсипала її квітами за те, що вона ще жива, виходить на сцену, підстрибувати не може, але руками махає майже так само, як колись. Між іншим, якось я був на її концерті і сидів поряд з її чоловіком, також у своїй галузі вельми відомим, але в побуті надзвичайно грубим. Перед нами сидів чоловік з товстою шиєю і золотим ланцюгом на ній, а з обох боків від нього охоронці з такими самими шиями, але без ланцюгів. Поряд з чоловіком балерини сиділа старенька пара, колишні, як вони нам охоче розповіли, вчителі, а той, з ланцюгом на шиї, був їх син, з, як тоді казали, нових руських. Син раз по раз чогось не розумів із того, що діялося на сцені, обертався до батьків, вони йому пояснювали. Але ось концерт закінчено, публіка аплодує, жбурляє на сцену квіти. В цей час в ложі піднімається тендітна жінка і також плеще в долоні. Публіка негайно обертається до неї і тепер аплодисменти гримлять на її честь. Новий руський обертається до батьків і запитує пошепки: «Хто це?» Мама пошепки відповідає: «Уланова». Наступне запитання: «А хто вона?» Тато каже: «Балерина». Син, показуючи пальцем на сцену: «Така ж, як ця?» – «Краща», – відповідає мама. «Набагато, набагато краща», – уточнює тато й обертається до чоловіка балерини: «Ви не скажете, котра година?» І тут же отримує відповідь: «А чи не пішов би ти на…» – і далі пішли такі слова, що треба дуже добре володіти майстерністю композиції, щоб зуміти поєднати їх між собою. Старенькі розгубилися, син і його охоронці повернули свої бичачі шиї, позирнули здивовано, але, знаходячись в храмі мистецтва, сперечатися з грубіяном не стали.

Я трохи відхилився від теми, але мова моя була про те, що вік – це така штука, яку всім прощають, окрім письменників. Про письменника кажуть, і з радістю, наче саме цього й чекали (і справді ж чекали), що деградував, став бездарним. І рідко при цьому скажуть: а давайте згадаємо, яким він був раніше. І при цьому не можуть собі навіть уявити, що письменник у будь-якому віці все ще на щось сподівається. Взяти бодай мене. Ось, здавалося б, дотягнув до якоїсь межі, що можна вже й жодних ілюзій не мати і нездійснених планів не будувати. А я ні, все іще думаю, а раптом ось розженусь та підстрибну, раптом щось ще таке-сяке утну про щось, про кліща хоча б оцього. Недарма ж він у мене заліз, спонукає мене до чогось, так невже ж я на цей виклик ніяк не відповім? А як відповім, то чим, як не словом? Мені, правда, скажуть: знайшов також тему і персонажа. Комашку. Раніше писав все ж таки про людей. Розкривав, як кажуть, тему маленької людини. Хоч і маленької, але все ж таки людини. А тепер і зовсім подрібнішав і нічого довкола себе більшого за кліща не бачить. І деякі критики відразу знайдуть привід для сарказму. Що, мовляв, зображає предмет, відповідний до власного масштабу.

Третій Іван Іванович

Такими ось думками стомлений, я заснув, і мені відразу приснився той-таки Іван Іванович, який пропонував мені, якщо я сам не хочу воювати, то мушу бодай навчити мого собаку Федора, обвішаного гранатами, кидатися під укропівські танки. Але я і в цьому йому відмовив, вважаючи, що якщо люди вже настільки дурні, що ніяк не можуть не воювати, то вони нічим не заслужили, щоб така чиста і невинна істота, як Федір, жертвувала ради них своїм життям, яке в собаки також одне, як і в нас.

Спав я цього разу зовсім недовго, лише заплющив очі, як одразу розплющив. Довкола мене наче нічого не змінилося, не рахуючи того, що поле снігом припорошило, але ми так само кудись їдемо і у тому самому складі, себто я, Варвара, Паша, Зінуля й Іван Іванович. Але не той Іван Іванович, а якийсь інший, на того при цьому дуже схожий. Але не в камуфляжі, а в брезентовому плащі з капюшоном, у кутку стоїть не рушниця, а вудочка, і їде цей Іван Іванович не на Курський вокзал, а на Савеловський. А з Савеловського він поїде електричкою на якесь, як він, підморгнувши, сказав, секретне озеро, екологічно чисте. Там водиться екологічно чиста риба, її він щодня доставляє своєму хазяїну, який харчується виключно рибою.

– Дивний у вас хазяїн, – зауважила Варвара.

– Незвичайний, – поправив Іван Іванович і запитав мене, хто я, куди їду і в якій потребі. Я йому пояснив, і він зостався невдоволеним, як попередній Іван Іванович, і став щось бубоніти, дорікаючи мені вже не війною, а тим, що занадто дорого коштую державі.

– Пенсіонерів, – бубонить, – розвелося, як бліх. І мало того, що вони пенсійний фонд деребанять, так їх же й іще лікувати потрібно. Та ще й безкоштовно. Чим довше живуть, тим частіше лікуються, а чим частіше лікуються, тим довше живуть. – Ця думка йому, вочевидь, так сподобалася, що він дістав з кишені електронного записника, записав сказане і продовжив: – І ледь що, хто з кліщем, прищем, свищем чи грижею, кожному подавай «швидку допомогу». В цей час люди запізнюються на поїзд, на літак, на банкет, на похорони, зрештою. На таксі крізь пробки не пробитися, а «швидкої» не упіймаєш, вона таких