Читати книгу - "Політологія: наука про політику"

Школа прагматизму і політичного реалізму виникла і знайшла найбільше поширення в США. Відомі її представники Чарльз Сандерс Пірс (1839—1914 рр.) — американський філософ, логік, засновник прагматизму, професор в Кембриджі, Балтиморі і Бостоні, Уїльям Джемс (1842—1910 рр.) — професор Гарвардського університету, вчені Чікагського університету Чарльз Маріам, Генрі Моргентау та ін. Прагматизм політичний (от грецьк. pragma — діло, дія) — установка на досягнення безпосередніх переваг, що ігнорують моральний зміст і віддалені наслідки дій. Представники школи прагматизму сприйняли ідеї і методологічні установки філософської теорії прагматизму, уміло пристосовуючи їх до аналізу політичного життя в США. В працях Уільяма Джемса прагматизм формулюється як метод вирішення філософських і соціологічних суперечок шляхом порівняння практичних наслідків, що випливали з тієї або іншої теорії, і як теорії істини: істина те, що краще працює, що краще підходить до кожної частини життя і поєднане з усією сукупністю досвіду. Представники школи прагматизму наполегливо доводили необхідність зміцнення зв’язків соціальних і політичних наук з практикою, з реальним життям. В сучасних умовах прагматизм в соціології виступає в формі експериментального натуралізму, що з’єднує суб’єктивний ідеалізм з антимарксизмом, або в формі неопрагматизму, який об’єднує прагматизм з неопозитивізмом і семантичним ідеалізмом. Прагматизм включає операціоналізм Вріджема, головне в якому є ідея операційного аналізу, за яким суть будь-якого поняття може визначитись лише за допомогою опису операції, що використовується при формуванні, споживанні і перевірці поняття. Звичайно ж, в центрі філософії прагматизму є так званий принцип прагматизму, що визначає значення істини, її практичну користь.

Теорії модернізації (модернізм) — сукупність поширених на Заході в політології і соціології концепцій суспільно-економічного та політичного розвитку, що пояснюють процес переходу від стабільного, традиційного до сучасного індустріального та постіндустріального суспільства, що безперервно змінюється. Їх прояв обумовлений формуванням критичного ставлення до традиційної науки про поведінку. В 20-ті роки досягла розквіту класична форма біхевіоризму (тобто поведінки). На той період припадає пік впливу біхевіоризму на ідеї та методи соціології. Біхевіоризм, безперечно, сприяв нагромадженню величезного емпіричного матеріалу, що, проте, зростав з неймовірною швидкістю і масовістю. Хоча біхевіоризм дав позитивний ефект у вивченні поведінки індивідів у малих групах, проте, зовсім недостатньо застосовується в суспільстві. Звідси поява нових тенденцій в соціології Заходу, серед яких важливе місце займає і модернізм. Суть модернізму полягає в тому, що, не відкидаючи в цілому поведінковий підхід до вивчення суспільства, політики, прагне подолати його крайності і недоліки. Модерністи намагаються доповнити поведінковий підхід інституціональним, тобто вивченням політичних і соціальних інститутів і механізмів їх функціонування.

Школа соціальних систем і її вплив в соціології Заходу та Сходу. Методологією соціологічних досліджень використовується ідея системного аналізу та структурного функціоналізму. Структурно-функціональний аналіз став широко застосовуватися в соціології та політології, починаючи з середини 50-х років. Його суть полягає у виділенні елементів соціальної взаємодії, що досліджується і визначає їх місце і значення (функції). Та в деякому зв’язку якісна визначеність робить необхідним її системний розгляд. В тому або іншому вигляді функціональний підхід використовувався в усіх політичних концепціях, де суспільство розглядалось як система. Виникла і виявилась дуже стійкою аналогія між суспільством і організмом. Власне, при дослідженні, відповідно, в суспільстві вишукувались подібні органи, функціонування яких забезпечує життєздатність організму — суспільства. Розглядаючи суспільство, політику в термінах структурно-функціонального аналізу, соціологи Заходу, а потім і Сходу зосереджують увагу на факторах, що сприяють або перешкоджають інтеграції та системі і навіть не порушують питання про необхідність її якісних змін. Постбіхевіоризм характеризується поєднанням позитивістсько орієнтованого на створенні «позитивної» досвідно доказової соціальної і політичної теорії і ціннісно-ідеологічного підходу до досліджень соціальних і політичних явищ.

Значну роль в політичній науці Заходу відіграє й інституціоналізм. Його представники вивчають стійкі форми організації і регулювання суспільного, в тому числі і політичного, життя. Основне поняття, що використовується при дослідженні, є політичний інститут, який створюється з метою реалізації певної політичної мети. Політична поведінка людей інституціоналізмом вивчається в тісному зв’язку з існуючою системою соціально-нормативних актів та інститутів. Представниками інституціоналізму в політичній науці є американські політологи Сеймур Мартін Ліпсет, Чарльз Міллс, француз Моріс Дюверже та ін. Політологи француз Моріс Дюверже, американець Роберт Даль, німець Ральф Дарендорф та ін. розробляють концепції політичного плюралізму, біля джерел яких стала теорія соціальної солідарності Еміля Дюркгейма. В основі їх поглядів лежить положення про те, що в сучасному суспільстві класи як такі зникли, а замість них існують різні взаємодіючі соціальні спільності, інтереси яких не є антагоністичні, а повністю примиримі. В таких умовах держава виконує функцію узгодження інтересів різних соціальних спільностей, виступає як нейтральний арбітр між конкуруючими політичними станами, покликана не допускати домінування одних перед іншими. Значну роль у розвитку політичної науки відіграла і теорія демократії, основи якої закладені ще французьким мислителем Алексісом де Токвілем. В межах теорії демократії сформувались сучасні вчення про правову державу, громадянське суспільство, про права і свободи людини (Сеймур Мартін Ліпсет, Роберт Даль та ін.).

В руслі соціологічного напрямку в політичній науці розвиваються і діють гуманістична концепція в соціології Флоріана Знанецького, теорії символічного інтернаціонізму Джорджа Міда, теорія конфлікту, теорія соціального обміну, теорії бюрократії (Макс Вебер, Роберт Кінг Мертон, Алвін Гоулднер та ін.), концепції тоталітаризму (Ханна Арендт, Фрідріх фон Хайєк, Хосе Ортега-і-Гасет, Микола Бердяєв та ін.), теорії міжнародних відносин (Раймонд Арон, Роберт Моргентау, Макс Каплан та ін.). Становлять інтерес висновки і ви-значення влади, зроблені політологом Едвіном Тоффером, та ін.

Структурний функціоналізм Толкотта Парсонса

Відомий американський соціолог Толкотт Парсонс — засновник досить впливової структурно-функціональної школи. Його теоретична система орієнтована на синтез всього цінного, створеного в соціальних науках, а теоретичні пошуки полягали в новому підході до з’ясування соціологічної теорії. Толкотт Парсонс поклав початок нового підходу до творчої спадщини в соціології, прагнув синтезувати різні концепції. При формуванні соціологічної теорії Толкотт Парсонс дотримувався позиції аналітичного реалізму, починав виклад теорії, насамперед, з розробки понять, абстрагованих від складної і різноманітної емпіричної дійсності, але здатних виділити найістотніші, найважливіші риси існуючого світу. В сучасному суспільствознавстві функціональний підхід — один з методологічних підходів. Його суть полягає у виділенні елементів соціальної взаємодії, які належить досліджувати і визначати їх місце і значення (функції) як певності, роблять необхідним її системний розгляд. Функціональний підхід присутній в усіх соціальних концепціях, де суспільство розглядається системно. Виникає і виявляється дуже стійкою аналогія між суспільством і організмом. Відповідно, в суспільстві вишукувались подібні органи, функціонування яких забезпечує його життєдіяльність.

Соціальна система — система дій. Важливе місце в творчості Толкотта Парсонса займає