Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

У відповідь на штучно інспіровану небезпеку війни та реальну загрозу хлібних бунтів у жовтні 1927 року ОГПУ розробило систему жорстких заходів. Зокрема, управління наполегливо добивалося права «притягувати до відповідальності» приватних торгівців зерна, які спекулювали дефіцитними товарами та підвищували ціни.[290] Своєю чергою Політбюро ЦК ВКП(б) також закликало негайно передати на село промислові товари (це був поодинокий пряник серед багатьох батогів); зажадало повернення несплачених податків; фіксованих цін на зерно та безпосередньої участі низового партійного апарату в хлібозаготівлях.[291]

Жоден із цих заходів не мав відчутного впливу. На початку січня 1928 року ЦК помітив «відсутність зрушень» у справах хлібозаготівель. Така ситуація склалася, незважаючи на вказівки згори. Для розв’язання цієї проблеми Сталін наказав партійним керманичам «швидко мобілізувати найкращі сили партії», а місцевих партійних керівників призначити «особисто відповідальними» за хід хлібозаготівель. Також лідер країни розпорядився організувати пропагандистську кампанію, яка б одразу викривала всіх, хто не виконує планів, та вжити «суворих покарань» до тих, хто відмовлявся платити податки, особливо, якщо вони — «куркулі».[292] Зрештою, держава штрафуватиме селян у п’ятикратному розмірі від вартості зерна, котре вони повинні були віддати. А в того, хто відмовлявся сплачувати ці штрафи, могли конфіскувати всю власність і продати її на аукціоні.[293]

Відтепер Сталін розмовляв мілітарною мовою. Він говорив про «мобілізацію» й «фронти», «ворогів» і «небезпеку». Куркулі та спекулянти, промовляв Сталін, «скористалися добротою та неповороткістю наших організацій, спричинили дисбаланс на хлібному ринку, підняли ціни й намовили селян чекати сприятливого моменту. Це, в свою чергу, ще більше паралізувало хлібозаготівлі». Упритул зіткнувшись з небезпекою, було б помилковим діяти нерішуче та повільно. Тому «куркулі» і торгівці мали залишити село, й багатьох з них заарештували:

Тільки завдяки такій політиці середняк зрозуміє, що можливість вищих цін — це брехня, вигадана спекулянтами, що куркуль і спекулянт — це ворог радянської влади, що зв’язок зі спекулянтами й куркулями є небезпечним.[294]

Приблизно в цей час Сталін і решта радянських керівників повертаються до надзвичайних заходів і надзвичайщини: саме до тих слів і методів, які нагадували про Царицин, червоний терор і Громадянську війну. І разом з мовою й тактикою Громадянської війни повернулося насильство, яке Сталін застосував у Царицині десять років тому.

На початку січня Генріх Ягода, у той час очільник ОГПУ видав короткі інструкції про негайний арешт «найкрупніших приватних хлібозаготівельників і найзліших хліботорговців», які перешкоджають державним заготівлям і цінам на ринку. На практиці злочинцями зараз могли стати всі, хто працював на ринку зерна. До середини місяця в Україні заарештували понад п’ятсот осіб і ще більше перебувало під слідством. У Черкасах, Маріуполі, Харкові та інших містах міліція знайшла тонни зерна, котре селяни притримали, сподіваючись (з цілком зрозумілих причин) на підвищення цін. Міліція потрактувала такі факти як докази існування змови.[295]

Тим часом ОГПУ вважало, що деяких торговців, котрі переховували зерно, заздалегідь проінформували про обшуки, що влаштує міліція, й вони змогли уникнути покарання. Багато з них постійно зберігали хліб у різних місцях; інші сподівались, що хвиля арештів вщухне, й платили селянам, щоб ті тримали зерно та чекали на кращі часи для його продажу.[296] ОГПУ поклало цьому кінець, видаючи жорсткі накази: усі, хто відмовляється продавати зерно державі, будуть заарештовані та постануть перед судом.[297] Фактично з виданням таких наказів і закінчився НЕП.

Торговці зерна стали зручним «цапом відбувайлом». У дійсності в радянську економічну політику 1920-х вносили розлад фундаментальні суперечності, очевидні навіть для пересічних людей. На початку 1928 року освічений селянин із Запорізької округи Семен Іванісов написав листа родичу, котрий був партійним чиновником. У листі він славив Леніна, який колись писав про «змичку» робітничого класу і селянства. Однак Іванісов висловив занепокоєння з приводу того, що настанови Леніна забули. «Що ми зараз бачимо? Правильні відносини з селянством, відносини дружні — їх немає».

Натомість, як писав Іванісов, він та інші селяни нині опинилися в скрутному становищі. Якщо вони важко працюють та розбудовують власні господарства, то стають «куркулями» — «ворогами народу». Однак, якщо селяни обирають зворотну тактику — залишитись бідняками, — то їхній стан не кращий від «американських селян», з якими вони нібито повинні змагатися. Здавалось, з цієї пастки немає виходу. «Що ж нам робити? — запитував Іванісов у свого друга. — Як нам жити далі?» Його ситуація погіршувалась. «Зараз нам доведеться продати нашу корову і ми залишимось ні з чим. Вдома самі сльози, постійний крик, страждання і прокльони. Я б тобі порадив... послухати про що говорять у селянській хаті, тоді б ти сказав: “Що це за життя? Лише важка робота, пекло, яке сам диявол не може собі уявити. Це все”».[298]

Перед Іванісовим, як і перед багатьма іншими, постав непростий вибір: ідеологічно схвалена бідність, з одного боку, чи непристойне й небезпечене багатство — з іншого. Селяни знали, якщо вони працюватимуть погано, то голодуватимуть. Якщо ж працюватимуть добре, їх покарає держава. Навіть Моріс Хіндус, американський журналіст, який загалом схвально висловлювався про СРСР, помітив проблему: «Якщо в селянина було два або три коня, кілька корів, півдесятка свиней, і якщо він виростив три-чотири сотні пудів жита або пшениці — його автоматично вважали «куркулем».[299] Отже, коли селянин був заможним та успішним, то ставав ворогом. Господарства, які вирізнялися продуктивністю та ефективністю, викликали підозру. Навіть дівчата трималися осторонь від таких парубків. «Сьогодні ніхто не хоче вийти заміж за багатія», — зазначав Хіндус.[300] Юджин Лайонс у Москві писав про те, що «найпрацьовитіші, найсумлінніші та найзаможніші селяни» зазнавали великого тиску. У романі «Піднята цілина» Михайла Шолохова один із героїв розповідає про своє господарство, котре стало занадто успішним:

Перші роки сіяв я п’ять десятин, потім, як виріс, почав дуже хрип вигинати: по три, по п’ять і по сім кіл [коло — чотири гектари] сіяв, ось як! Робив я та син з жінкою. Два рази тільки піднаймав робітника у саму спеку. Радянська влада ці роки диктувала як? — Сій як можеш більше!... А зараз боюсь! Боюсь, за ці сім кіл посіву дістанеться мені на горіхи, обкуркулять.[301]

Ось так Радянський Союз вщент зруйнував мотивацію селян до вирощування більшої кількості зерна.

Навіть якщо не всі більшовики усвідомлювали цю неузгодженість, Сталін прекрасно все розумів, і взимку 1928 року він та його найближчі соратники вирішили діяти відкрито. Політбюро направило одного зі своїх членів Анастаса Мікояна