Читати книгу - "Іван Мазепа"

царя. Тим часом цар з оточенням активно розгортали пропагандистську війну проти Мазепи. Одним із її заходів була публічна «страта» опудала Мазепи в Глухові. Опудало нарядили в гетьманський костюм, пришпилили орден Святого Андрія Первозванного (який, до слова, Мазепа отримав другим в країні) та привселюдно стратили, позбавивши всіх регалій. Зважаючи на уявлення людей того часу, крок більш ніж впливовий і логічний. Не маючи інформації з іншого табору, люди вірили тому, що бачили. Ця сама схема часто діє й досьогодні.

Таким чином на час, коли Мазепа нарешті почав видавати зазивні універсали містам і селам, війну «за уми» населення було програно. Яскравим свідченням цілковитої перемоги петровської пропаганди стала «відповідь» Івана Скоропадського на закличний універсал Мазепи. У ньому читаємо: «Досить вашим милостям зголошено в поважних минулих його царської величності, всемилостивого нашого государя, грамотах і в наших універсалах про зміну боговідступну бувшого гетьмана Мазепи із ясним виказом, з яким наміром та гордим умислом він, змінник його царської величності і вітчизни нашої, учинив зміну та прихилення своє до шведського короля. А власне для того, щоб бути самовладцем над нашим малоросійським народом, віддавши його під невиносне нам польське ярмо і цей його злостивий намір виявивсь у власних його звабних універсалах, писаних під датою 10 числа листопада і розісланих в усі полки, і ті ото універсали із тих-таки полків, за належною своєю і незмінною вірністю, старшина поприсилала до наших рук, і в тих універсалах він, забувши Божий страх і погордивши монаршою милістю, яку й сам признає, не посоромився ту зміну та злість свою перед цілим світом, а особливо перед народом нашим, тим більше вимислювати невдячними помовиськами та брехливими наклепами, посмівши дотикатися превисокої достойності його царської пресвітлої величності і слави великоросійського народу… Уже на початку в своєму пасквілі передусім поклав те, неправдиво подаючи, ніби Москва, тобто народ великоросійський, завше народові нашому малоросійському ненависна, здавна у замислах своїх злостивих постановила народ наш до згуби приводити… Друге. Начебто Москва (як він, змінний, вдає), городи знищивши, почала [нас] у свою область приводити і обирати, а поработивши, із міст виганяти і в Московщину заганяти… По-третє. Явна його, Мазепина, неправда, викрита для покриття безбожної зміни, начебто він мав від царського двору царської пресвітлої величності перестороги, що хочуть його, всю генеральну старшину та полковників прибрати в руки та в неволю запровадити, а козаків у драгуни та солдати владнати, також народ посполитий поработити або за Волгу загнати, а наш край великоросійськими людьми осадити… По-четверте. Ще згадує про посилки наших військ на монаршу службу, тлумачачи, начебто для згуби і применшення народу нашого те діється…»

Не треба багато думати і знати, щоб побачити явну тенденційність цього універсалу, написаного, мов під диктовку. Скоропадському не поталанило: будучи прихильником Мазепи та маючи слабку волю, він був змушений піддатись і чинити волю, противну своїй. Однак він робив все, що міг, щоб зберегти вже в нових умовах хоч краплинку тієї автономії, яку виступ Мазепи врятував. Цікаво, що згодом той же Скоропадський чинив опір всім зрадникам справи української незалежності. Іван Ніс, через якого загинув Батурин, не отримав нічого з того, що сподівався отримати навзамін своєї зради. Та повернімось до подій війни в Україні.

Ситуація погіршувалась із кожним днем. Розуміючи, що катастрофи практично не уникнути, Мазепа починає шукати виходу. Вихід знову полягав у подвійній грі. З одного боку, він і далі вів переговори з Лещинським і Карлом XII, який аж у грудні видав універсал про прийняття українського народу під свою протекцію. У ньому читаємо: «Усім загалом і кожному зокрема, кому належить, зголошуємо, що коли ми вступили в ці межі із військами, то щоб могти відімстити нещадні шкоди, які московський цар, безсоромно зґвалтувавши мирні договори, наніс королівству та нашим провінціям і в тих краях, які до держави Московської через спосіб відомсти належали. Ясновельможний Запорозького війська малоросійський гетьман пан Іван Мазепа із найпершими старшинами свого народу покірно просив, аби ми праведного гніва, який почався від московського тиранства, на цей край та обивателів їхніх не виливали, бо вони, залишаючись під московським ігом більш неволею, аніж добровільно, змушені були послідувати неприятельській війні. Ми те розмислили, по-перше: нещасливий стан народу малоросійського, що певною мірою цар до цієї безбожної війни заживав; по-друге, бувши ублаганий проханням вищеназваного гетьмана, постановили не тільки все насильство щодо них утримати, тих, котрі супроти нас та військ наших спокійно будуть поступувати, але гетьмана, військо Запорозьке і народ увесь малоросійський прийняти в нашу оборону, відтак публічним цим універсалом, що прийняли ми, оголошуємо із тим наміром: як його, так і їх од неправного та неприязного московського панування, при Божій помочі, хочемо боронити й поти охороняти та захищати обіцяємо, поки утиснутий народ, що скинув московське ярмо, не прийде до давніх своїх вольностей».

Звичайно, це мало важило в тій ситуації, тому Мазепа розпочинає іншу гру. Він відряджає від себе миргородського полковника Д. Апостола, який був одним з найбільших противників царських реформ. Той, прибувши на контрольовану московською владою територію, доповідає канцлеру Головкіну про намір Мазепи… відновити союз із царем і видати Карла XII. Це неабияк зацікавило уряд, він навіть пропонує Мазепі «старий уряд» (тобто гетьманство). Та Мазепа розумів, що довіряти йому не можна. Мстивий цар, який не пробачав навіть родичам, навряд чи змилується над ним, тим паче після Батурина, публічної «страти» та анафеми (яку, до слова, виголошував Ф. Прокопович, близький друг самого Мазепи…). Було зрозуміло, що від колишньої міці шведського війська не залишилось і сліду, тому потреба у допомозі Мазепи відпала. Тим не менше його було взято під варту, яка випадково врятувала йому життя, спіймавши вбивцю, підісланого до нього. Як би там не велось, шляху назад уже не було. Лишалось одне — йти до своєї Голгофи.

Гетьманщина була вже програна Петрові І. Усі ті, хто мав симпатії до справи, яку розпочав Мазепа, і могли до нього приєднатись, були або репресовані, або нейтралізовані і поставлені на службу цареві. Залишалась одна сторона, що досі не брала участі в конфлікті — Запорізька Січ.

Із запорожцями в гетьмана ще з часів полонення Сірком були напружені відносини, але справа вимагала наступити на горло своїм амбіціям. Тієї ж осені до Січі було відправлено особистого слугу Мазепи — Нахімовського, який повинен був дізнатись, чи є можливість залучити запорозьких козаків до шведсько-українського союзу. Запоріжжя, на диво, відповіло, що готове прийняти протекцію шведського короля, але для цього потрібні переговори на рівні послів. Січовики розуміли всю небезпеку, що її несла в собі політика царя щодо них, і мали лише одну суттєву вимогу — ліквідацію фортець Кам’яного Затону та Самари, які свого часу сам Мазепа поставив для боротьби проти татар і контролю над самою Січчю, про що писали у своєму листі: «Прислана від вашої вельможності панської до нас, війська Запорозького низового, особа подала нам на Кіш широко виписаний ваш рейментарський універсал. Усе, що висловлено в ньому, прочитане було нами в загальній військовій раді нашій і все те нам, війську Запорозькому, відоме є. При тому великому рейментарському універсалі вашому ми отримали й особливого листа вельможності вашої, що