Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

з блокуванням. Я ніколи не бачив нічого подібного. З того часу я грав у сотнях ігор, але та була найкращою та найцікавішою з усього побаченого мною на бейсбольному полі, мій момент номер один з усіх моментів. Хлопці й дівчата, подумайте: дві пробіжки, а м’яч не пролетів і тридцяти кроків.

Ні, проблему становив не Боббі, який перебував у розквіті свого непідробного іміджу «боббізму», проблема полягала в Маргарет, тій самій Маргарет, яка у семирічному віці ошелешила Фергюсона, а в дванадцятирічному віці написала йому анонімного любовного листа, яка в старших класах кидала на нього закличні погляди і бурхливо раділа від’їзду Енн-Марі-Дюмартін до Бельгії, дівчина, що спокушала його усі чотири з половиною місяці, проведені ним без Емі, уже на третьому році навчання в коледжі, в рот якої він би запхав свого язика, якби не сліпа закоханість у неї Боббі, того, хто насміхався над ним, наче Сірано де Бержерак, коли Фергюсон намагався примирити їх від імені Боббі, некмітлива, проте освічена й до болю красива Маргарет, яка з невідомих йому причин стала дружиною його старого друга, адже Фергюсона шокувала неуважність, з якою вона слухала монолог Боббі про подвійний самовбивчий прийом, і той її закличний погляд не на свого чоловіка, який розпинався біля неї, а на нього через стіл, вона поїдала його очима, наче проказувала: так, я вже місяць одружена з цим типом, тупоголовим простаком, однак я досі мрію про тебе, Арчі, і як ти міг відкидати мене всі ці роки, коли ми насправді з самого початку були створені одне для одного, і ось я, візьми мене, а далі будь що буде, тому що я ввесь час хотіла лише тебе. Приблизно таке прочитав Фергюсон у її погляді на нього в ресторані «Кресчент Біч Хоутел», і вона справді заводила його, самотнього, цнотливого холостяка, який шукав кохання, чужака в новому для нього місті, і як же не могли хвилювати його ці її погляди, і хтозна, чи не капітулював би він цього літа, якби вони з Боббі не виїхали до Балтимору, адже він і Маргарет мали безліч нагод зустрітися наодинці, тими ночами, коли Боббі був у відрядженні, граючи в Луїсвіллі, Колумбусі та Річмонді, а скільки разів він міг прийняти її запрошення прийти на обід до її помешкання, скільки пляшок вина вони б випили разом, і, вочевидь, його опір в якийсь момент послабився б, о так, саме це він прочитав в її очах, коли вони сиділи одне навпроти одного в ресторані готелю, піддайся мені, будь ласка, піддайся мені, Арчі, і, оскільки Фергюсон розумів, що не зможе утриматися від близькості з нею, він був страшенно радий, коли вона поїхала геть.

За останній рік концентричні кола злилися в один чорний диск, довгогральну пластинку з однією-єдиною блюзовою піснею на боці А. Тепер-от пластинку перевернули, і піснею на зворотньому боці виявилася траурна, під назвою «Господи, Тобі ім’я смерть». Мелодія засіла в голові Фергюсона лише через кілька днів потому, як він почав роботу в «Таймс-Юніон», і перший так приплив із Каліфорнії дев’ятого серпня зі словами Чарльз Менсон і вбивства Тейт-Лаб’янки, а трохи згодом він перейшов в іншу тональність – у самогубство в ніч Усіх Святих молодого маршала Блума, одного із засновників «Служби Новин Звільнення», куди Фергюсон серйозно планував улаштуватися одразу після коледжу, – що плавно перейшло в куплет про лейтенанта Вільяма Келлі та бійню в Мілаї у Південному В’єтнамі, а відтак, коли останній рік 1960-х увійшов у свій останній місяць, чиказька поліція зіграла довге стаккато рефрена, розстрілявши «чорну пантеру» Фреда Гамптона, поки той спав собі в ліжку, і ще через два дні потому, коли «Ролінг Стоунз» піднялися на сцену в Альтамонті, аби доспівати пісню до кінця, «Ангели пекла» накинулися на молодого негра, котрий вимахував у юрбі пістолетом, і закололи його на смерть.

Вудсток П. Діти квітів й важковаговики. І поглянь, як стрімко день перетікає в ніч.

Боббі Сіл, прив’язаний до стільця з кляпом у роті за розпорядженням судді Джуліуса Гофмана, коли початкова Вісімка перетворювалася на Сімку.

«Метеорологи» починають атаку камікадзе проти двох тисяч чиказьських копів у Дні люті в жовтні, колишні однокласники Фергюсона, зодягнені у футбольні шоломи й захисні окуляри, бандажі й чашки випинаються зі штанів, приготувалися до бійні, озброївшись ланцюгами, трубами й кийками. Шістьох із них застрілили, сотні заарештовані. Заради чого? «Аби привести війну в дім», – кричали вони. Але ж хіба тієї війни в домі не було?

Ще чотири дні потому: День мораторію на В’єтнам. Мільйони американців відповіли «так», і на двадцять чотири години майже все в Америці зупинилося.

Рівно через місяць після Дня мораторію сімсот п’ятдесят тисяч рушили маршем на Вашингтон, аби покласти край війні; то була наймасштабніша політична демонстрація, яку коли-небудь бачив Новий Світ. Того дня Ніксон дивився футбол по телевізору і заявив народові, що це ні на що не вплине.

У грудні на зборах «метеорологів» у Флінті, штат Мічіган, Бернардина Дорн склала хвалу Чарльзові Менсону за те, що він убив «отих свиней», маючи на увазі вагітну Шарон Тейт та інших, що загинули разом із нею в будинку. Один зі старих друзяк Фергюсона по Колумбійському університету встав і заявив: «Ми проти всього, що «добре й пристойно» в білошкірій Америці. Ми будемо палити, грабувати й знищувати. Ми є породженням кошмарних снів вашої матері».

Відтак вони пішли в підпілля і вже не з’являлися на публіці.

І от Фергюсон, знов у ролі дрібненької точки в центрі найменшого кола, вже не оточений більше Колумбією та Нью-Йорком, і тепер довкола нього «Таймс-Юніон» і Рочестер. Наскільки він міг судити, відбувся порівняно еквівалентний обмін, і тепер, коли над ним уже нічого не нависало (повідомлення про присвоєння йому категорії 4-F прибуло за три дні до його виходу на роботу), робота належала йому, якщо тільки він зможе довести, що заслужив її.

У Рочестері видавалися дві щоденні газети. Обома володіла «Видавнича компанія Ганнет», проте кожна з них мала свою, відмінну мету, власну редакційну політику і різні погляди на життя. Попри свою назву, ранкова «Демократ-енд-Кронікл» була стовідсотково республіканською та пробізнесовою, а от денна «Таймс-Юніон» перебувала радше на ліберальних позиціях, особливо тепер, коли нею керував Макманус. Ліберали, природно, кращі за консерваторів, хай навіть це, зрештою, є іншою назвою центризму, позиції якого щодо політичних проблем Фергюсон навряд чи колись поділяв, але зараз він був задоволений своїми обов’язками – писати кореспонденції Макманусові, а не для «Іст Віллидж Адер», «Рет» чи