Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Піркес Шая.
— Я.
— Кулеметна команда.
Шая всміхнувся. Дуло кольта, завинуте в дрантя, лежало біля його ніг на снігу. Триніг стояв поруч, як штатив для фотоапарата, і Шая на нього спирався коліном.
— Макар Микола. Ти… ти будеш начагітполіт. Агітація серед населення, політична пропаганда в загоні.
— Добре, — непевно погодився Макар, — але взагалі…
— Нальчицький Станіслав.
— Мені б… бронепоїзд, — смішкувато зачав Стах, але Козубенко урвав його коротко й серйозно:
— Жарти потім. Ти будеш начальником огневого до-вольствія…
— Буде виконано! — так само серйозно відказав Стах.
— Золотар Зіновій.
— Я.
Золотар навіть виступив крок уперед. Козубенко коротко, але критично глянув на його худу, висхлу фігуру, його лівий порожній рукав. Золотар уже сподівався на такий погляд і зразу ж сердито засопів:
— Ти не дивись, будь ласка, що я… такий… Я, брат, такий, що… Все одно я тепер порішив жити аж доти, доки…
Стах не витримав серйозності і знову хихикнув.
— Ні гава ні пава! Таж ти казав всюди, що порішив не жити!
— Ат! — розсердився зовсім Золотар. — То перше було. Від безсвідомості, а тепер…
— Тихо! — урвав Козубенко. — Ти, Зіновій, тим часом будеш резерв…
— Ат!..
— … І харчування загону.
— Я?
— Це — наказ!
Золотар сердито затупцював, штовхаючи всіх своїми цибатими ногами, змахуючи своєю єдиною довжелезною рукою.
— У нього єдина, та як бантина… писнув Стах і знову сховався за Макарову спину.
— Товариш Стах! — почервонів Козубенко. — Позачерговий наряд… три дні зряду чистити картоплю… коли вона буде. — Ніхто не засміявся. Стах сунув кепку на очі й ніяково потяг носом. — Розумієш, Зіновію, — звернувся Козубенко до Золотаря, — тільки знайдеться хтось, хто зуміє організувати справу харчування, ти будеш переведений на огневе довольствіє на місце Стаха? Підходить?
— Гаразд! Я — що? — стиснув плечима Золотар і поправив своєю єдиною рукою амуніцію — наган за поясом, маузер збоку і три бомби на грудях. Запальні кільця він вправлявся сіпати зубами.
— Крос Катерина! — гукнув далі Козубенко. Катря теж зробила крок вперед і стала, очікуючи.
— Санітарна частина.
— Слухаю, — сказала Катря, — але медикаментів у нас ніяких нема — це раз, а друге — чому якщо жінка, то неодмінно Червоний Хрест?
— Медикаменти ми дістанемо так чи іпак, — відповів Козубенко. — А санітарна частина не знімає з тебе всіх обов'язків рядового бійця. Ти битимешся з усіма разом, але до кожного пораненого біжиш ти. Згода, мала?
— Ну, звичайно.
Козубенко перебіг швидким поглядом по обличчях довкола.
— Всі. Я буду комісар.
Після захоплення міста петлюрівцями, комсомольці, відстрілюючися, залишили водокачку і відійшли в ліси. До міста тепер повороту не було. Тепер вони були партизани.
— А хто ж буде командир? — запитала Катря.
— Командиром буде Степан Юринчук. Він мав бути тут з своїми хлопцями ще до світанку. — Козубенко згорнув записник і заховав його до кишені, потім ще раз потер собі вуха. — Друге. Я пропоную дати нашому загонові ім'я… Бо в бойових операціях, які чекають на нас…
— Вірно!
Всі заворушилися і загомоніли. Ім'я загонові треба було дати неодмінно. І зробити прапор, а на прапорі вигаптувати це ім'я.
— Прапор ми також зробимо! — підвів руку, запрошуючи до спокою, Козубенко. — Я маю пропозицію щодо наймення. Я пропоную найменувати наш загін «комсомольським батальйоном»!
Стало тихо. Комсомольцям аж забило дихання.
Але це дихання зразу ж вибухло вгору клубами пари, і з радісними криками всі кинулися до Козубенка — вхопити на руки й гойдати.
— Стоп! — сам радісно сміючись, зупинив молодечий захват комісар батальйону. — Стоп! Увага! Я не скінчив.
Всі спинилися з простягнутими руками.
— Заперечень немає? — весело перепитав Козубенко.
— Ні! Ні! Ні!
— В такому разі — неголосно, нишком — комсомольському батальйону — ура!
І це «ура» — тихе, пошепки, майже самими губами — було таке дружне, таке яре, таке бучне, немов воно вилетіло з багатьох струнко вишикуваних сотень. І ті сотні завзятих бійців комсомольского батальйону гарячі очі Козубенка вже бачили в ряд перед собою. Батальйони, полки, корпуси!
Зимовий ліс стояв окіл у срібній паморозі — тихий, урочистий і величавий, як присяга. Але раптом загальне урочисте схвилювання порушив Стах.
— Тільки от… — немов і не наважуючися, смирний і ніяковий, незвичайний, тихо промовив Стах, — батальйон це ж багато, а нас вісім, з Степаном дев'ять?
Козубенко дивився вище, через голову Стахову, через голови всіх, на узлісся, на густі зарослі молодняка.
— Ми йтимемо, Стасю, через села й висілки, по шляхах і дорогах, — тихо, задушевно промовив він, — може, через усю велику робітничо-селянську Україну, і після кожного селища нас ставатиме більше бодай на одного. І якщо не буде так, то батальйон наш не комсомольський, і ми не комсомольці…
— Так… так! — знову підтримали всі.
Золотар витер з він іній. Мороз дужчав, і очі сльозились.
— Ну! — знову не витримав і прохопився весело Стах. — Тепер Петлюрі каша скисла!
Всі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні», після закриття браузера.