Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

ішов через залу, неначе цар. Сорок «січовиків» по боках гупали чобітьми по біло-червоних кахлях підлоги. Гвинтівки вони тримали на руку, і на лезах широких австрійських багнетів блискали меткі сонячні зайчики. За ніч упав сніг, під ранок прихопив мороз, і тепер з чистого синього небозводу світило сліпуче морозяне сонце.

За десять кроків до столу суддів каре спинилося. «Січовики» взяли гвинтівки до ноги. Спинилися й Парчевський з Туруканісом. Жовто-блакитні петлички з їхніх френчів були зірвані, «Георгіїв» на грудях у Парчевського не було. Англійський проділ у Туруканіса вилискував фіксатуаром — волосок до волоска.

Голова суду встав і велемовно оголосив початок.

Оркестр біля жіночої убиральні заграв «Ще не вмерла». Члени суду звелися і взяли «на честь». Вся варта довкола скинула «на караул». Головатько на чолі залізничного «Куреня» приземлив жовто-блакитний прапор.

Туруканіс стояв рівно — руки вздовж торса, голова прямо, очі вгору. Він невідривно дивився на циферблат станційних дзиґарів угорі між прапорами, немов пильно вираховував, скільки йому ще залишилося жити. Парчевський підігнув праву ногу і ледь похилився на правий бік. Він злегка повертав голову і водив очима на всі боки. Цю залу першого класу він пам'ятав стільки, як самого себе. Жовті розводи на стелі угорі, кольористе скло у вікнах другого ярусу. Сонячні промені падали крізь них сині, червоні, зелені і жовті. В перукарні мужської убиральні він голився вже років шість — відтоді, як взагалі почав голитися. В гімназії він за це одинадцять разів відсидів по три години без обіду і мав стільки ж четвірок за поведінку. Голитися на вокзалі гімназистам заборонялося. Потім з гімназії його вигнали з «вовчим» білетом. Фронт, рани, контузії і чотири «георгії». Німці, самостійна Україна, більшовики… З-за дверей перукарні визирало опецькувате, завжди червоне, а зараз зовсім біле обличчя вокзального перукаря Поля. Парчевський до нього всміхнувся, і Поль мерщій зник.

«Ще не вмерла» кінчилося.

Суд сів. Почалася процедура.

Сотника Парчевського, коменданта залоги й командира залогової сотні, та його ад'ютанта, хорунжого Туруканіса, обвинувачено в зраді неньки України і в замірі на державний переворот.

— Туруканіс! — урочисто гукнув голова суду, отаман з рудим оселедцем. — Чи визнає підсудний Туруканіс себе за винного?

Костя стенув плечима і не відповів.

— Парчевський! — так само гукнув голова.

Парчевський кинув оком на Костю поруч і теж промовчав.

Суд тривав недовго, але нудно. Отамани говорили промови, і Головатько з-поза гайдамацьких спин плескав у долоні і гукав «слава!». Костя все дивився на дзиґарі. Парчевському було сумно і нило серце — він згадав Аглаю. Вона віддала боротьбі й ненависті себе всю… Ненавидіти можна тільки тоді, коли вмієш любити, коли є що любити, коли любиш… Благословенне ж твоє чуже ім'я, незабутня, кохана жінко! Парчевський любив і ненавидів…

— Туруканіс! — знову гукнув отаман голова. — Чи ви визнаєте тепер себе винним?

Костя знову потис плечима і нарешті одвів погляд від дзиґарів угорі. Вся процедура тяглася вже півгодини. Костя відкашлявсь і голосно сказав:

— В измене украинскому народу я не признаю себя виновным. Я восставал вместе с украинским народом против его предателей!

Голова застукотів колодкою револьвера і позбавив Туруканіса слова. Костя знизав плечима і знову звів очі на дзиґарі.

— Парчевський! — сказав голова. — А ви тепер визнаєте себе винним?

— Все одно, — сказав Парчевський. — Дайте спокій. Потім підсудним дали останні слова.

Костя випростався, щелепи його стислися, попід щоками побігли дрібненькі міцні кульки.

— Будьте ви прокляті, лакеї капіталу! Пролетарі всіх країн, єднайтеся! — він проголосив це по-українському, старанно пильнуючи вимови. І раптом заспівав високо й дзвінко: — «Мы вступаєм в последний и решительный бой…»

«Січовики» зачовгали чобітьми, голова застукотів колодкою револьвера, кілька старшин кинулися до Кості. Костя вже мовчав. Він стояв так само спокійно, як і раніше, голова була зведена вгору, і очі розглядали циферблат угорі.

Поки гомін в залі стих, члени суду трохи між собою порадилися.

— Підсудний Парчевський, ви хочете сказати останнє слово?

Парчевський подивився вниз, собі на чоботи, і не відповів.

— Ви не маєте ніякого останнього бажання, підсудний Парчевський? — спитав ще голова.

— Маю… останнє бажання, — раптом сказав Парчевський і звів голову догори. — Я бажаю жити, щоб ненавидіти вас, ворогів мого народу і моєї батьківщини!

Суд не виходив на нараду.

Вирок був оголошений урочисто, з довгою витієватою вступною частиною. Колишніх старшин військ УНР, Парчевського та Туруканіса, присуджувалося до розстрілу. Присуд мав бути виконаний негайно і публічно. Виконати розстріл повинна була сама гарнізонна сотня, якою командували Парчевський і Туруканіс і яку вони «збили на повстання».

Проти головного виходу з вокзалу до міста здіймався високий кам'яний мур. Він з'єднував проїзний тунель під південним насипом з віадуком північного насипу. Два високі насипи стояли по обидва боки широкого під'їзду до вокзалу.

Засуджених вивели ті ж сорок «січовиків», з гвинтівками на руку. Одну мить вони затрималися на широких сходах. Вранішнє сонце било просто в лице. Сніг іскрився тисячами алмазів. Костя і Парчевський замружилися.

Обаполи обидва схили насипів чорніли від людей. Ще зрання гайдамаки оточили місто і позганяли людей на публічну страту. По тротуарах вокзальний майдан оточував цеп «січовиків». Комендантська сотня — сотня поручика Парчевського і лжепрапорщика Турукапіса — вже вишикувалася внизу проти муру. Довкола них змикалося каре «січовиків». Обабіч сходів вишикувалися військові частини — праворуч «січовики», ліворуч гайдамаки. Вартові підштовхнули в спини, і Парчевський з Костею пішли по сходах вниз. Було тихо. Люди на схилах насипів мовчали. «Січовики» з нагаями в руках оточували натовп з усіх боків. Гайдамацькі коні переступали з ноги на ногу