Читати книгу - "Ходіння по муках"

— Прощай, товаришу…

Коли попрощалися всі і треба було братися, щоб опустити комісара в яму, на могилу знову вибіг Латугін.

— Сьогодні, — крикнув він, — сьогодні смертельні вороги вбили нашого найкращого товариша… Він нас учив: для чого мені дана ця гвинтівка… Воювати правду! От для чого вона у мене в руці… І сам він був правдивий чоловік, корінний наш чоловік… Нас учив, — коли вже мама тебе породила, запищав ти на світі на цьому, — іншого діла для тебе нема: воюй правду… Я прошу командира полку і комісара Бабушкіна прийняти від мене заяву в партію. Кажу це по совісті, над цим тілом, над прапором…

Комісара поховали. Пізно вночі Даша викликала Івана Ілліча з землянки і сказала, хрустячи пальцями:

— Піди ти до неї, будь ласка, відведи ти її.

Вона повела Івана Ілліча до могили. Ніч потемніла перед світанком, місяць зайшов, степовий вітрець посвистував коло вуха.

— Ми з Онисею перемучились, вона нічого не слухає…

На могилі коло засипаної ями Івана Гори сиділа Горпина, похмуро схиливши голову, шапка і гвинтівка лежали коло неї. Осторонь сиділа Онися.

— Вона, як кам’яна, головне — одірвати її, відвести, — прошепотіла Даша і підійшла до Горпини, — Бачиш, командир полку теж тебе просить.

Горпина не підвела голови. Що людські слова, що вітер над могилою — однаково для неї летіли мимо. Онися, що й досі сиділа осторонь, схилилась лицем у коліна. Іван Ілліч покашляв, сказав:

— Не годиться так, Горпино, скоро розвиднятись почне, ми всі підемо на той бік, що ж, — одна залишишся… Не гаразд…

Не підводячи голови, Горпина пробурчала глухо:

— Тоді його не покинула, тепер — тим більше… Куди я піду?

Даша знову прошепотіла, показуючи собі на лоб:

— Розумієш, помутилося у неї в голові…

— Гапо, давай поміркуємо. — Іван Ілліч присів коло неї. — Гапо, ти не хочеш від нього відходити… То хіба це тільки й залишилось від Івана Степановича? Він у пам’яті нашій житиме, запалюватиме нас… Зрозумій це, Гапо, ти — його дружина. А в тобі ще — плоть його жива зріє…

Горпина підняла руки, стиснула їх перед обличчям і опустила.

— Ти нам тепер подвійно дорога. Дитя твоє всиновить полк, подумай, який ти несеш обов’язок. — Він погладив Д по волоссю. — Візьми гвинтівку, ходімо…

Горпина гірко покивала головою до того місця, коло якого сиділа цілу ніч. Встала, взяла гвинтівку й шапку і пішла з могили.

Криваві бої на Маничі тривали до середини травня і затихли. Генерал Денікін, роздосадуваний марними зусиллями Кутепова прорвати фронт Десятої армії і надзвичайно великими втратами, викликав його в Катеринодар. У себе в кабінеті, в присутності погордливого, зневажливого Романовського, — несправедливо, кидаючи товстий олівець на папери, що лежали перед ним, — Антон Іванович говорив підвищеним тоном:

— Кінець кінцем ми воюємо чи ми влаштовуємо циркові вистави для панів союзників? Ми не гладіатори, ваше превосходительство! До чого все це молодецтво? Скандал! Абсолютно некультурна операція, партизанщина якась!

Кутепов добре знав Денікіна і розумів, чого він так кипить. Він мовчав, похмуро — скоса — дивлячись на маленький букетик квітів поруч з чорнильницею.

— Ось, прочитайте, порадуйтесь, — Денікін узяв верхній аркуш з пачки паперів. — Фронт Дев’ятої червоної армії прорваний з мізерними втратами для нас, прорваний блискуче… Ми вступили в район козачого повстання. Очевидно, цими днями займемо станицю Вешенську… Але операції на Дінці могли б уже вилитися в широкий наступ, — коли б ми не зв’язали тут, на Маничі, стільки наших сил. Мені соромно, панове, за нашу стратегію… Весь світ дивиться на нас… Там вони дуже вразливі, будьте певні… Прошу вас сюди..»

Він відшукав серед паперів своє пенсне і підійшов разом з Кутеповим і Романовським до дубового стола, де лежали військові карти.

План полягав у тому, щоб генералам Покровському й Улагаю, які закінчили зосередження великих кінних мас на флангах Десятої, прорватися в тили, розбити польову кінноту більшовиків, захопити станцію Великокняжеську і за чотири-п’ять днів закінчити повне оточення червоних на Маничі.

Денікін вийняв з бічної кишені тужурки чисту полотняну хусточку, що пахнула одеколоном, і став протирати пенсне, — короткі пальці його з блискучою сухою шкірою трохи тремтіли.

— Добрармія розв’язує питання світової політики. На заході — після провалу Одеси, Херсона й Миколаєва — це починають розуміти… Ми повинні діяти блискавйчними й нищівними ударами, — оплески в цій війні перетворюються на транспорти із зброєю. Я завжди остерігав проти авантюр, я не люблю азартних ігор. Але я не люблю і програвати… Якщо наші успіхи в Донбасі не набудуть розмаху загального наступу в глиб країни і не закінчаться Москвою, — я пущу собі кулю в голову, панове…

Красунь Романовський з всезнаючою пихатою усмішечкою постукував цигаркою об срібний портсигар. Скоса поглядаючи на нього з-під наморщеного низенького лоба, генерал Кутепов зрозумів, звідки у Антона Івановича раптом такий розмах думок. Здорово, значить, йому тут накручують хвоста. Але Кутепов був не штабний, а польовий генерал: питання вищої стратегії здавались йому надто туманними і стомлюючими, його справа була на місці рвати горло ворогові.

— Зробимо все, що можемо, ваше високопревосходительство, — сказав він, — накажете взяти Москву цієї осені — візьмемо…

Третю добу, без краплини води, без шматка хліба, качалінці пробивалися до залізниці. Наказ про відступ був даний двадцять першого травня. Десята армія відхлинула від Маничу на північ, на Царицин, величезними зусиллями й жертвами розриваючи оточення. Віяв сухий вітер, пригинаючи до землі полин, — сірим був степ, каламутною далечінь, де вовчими зграями збирались кіннотники Улагая.

Обозні коні здихали. Ранених і хворих товаришів клали на вози, на яких і так нікуди було приткнутися.

За возами, спотикаючись, ішли легкоранені й сестри. Від