Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

А за день перед бенкетом у замку роздавали каву — в тій-таки кімнатчині, де вже, мабуть, із сто років стояли терези Балеків, панів, які віднині звались Балеки фон Білгани, бо на тому місці, де височів їхній замок, за переказом був колись палац лісового велетня Білгана[29].

Дід часто переповідав мені, як він після школи пішов до замку взяти каву на чотири родини: Цехів, Вайдлерів, Вола та свою, тобто Брюхерів. Це було опівдні напередодні Нового року, люди прибирали, дещо пекли, й сусідкам господиням не хотілося виряджати до замку аж чотирьох хлопців, кожного по свою пайку кави.

Отож через якийсь час дід уже сидів на довгій низькій лавці у знайомій кімнатчині, дожидаючи, поки Гертруда, служниця,— пані Балек фон Білган клопоталася наступним святом,— відкладе для нього чотири готові, фабричні пакуночки кави, й дивлячись на терези, де на лівій шальці хтось залишив півкілограмову гирю. А потім Гертруда потяглася до слоїка з кисленькими цукерками, щоб витягти одну дідові, й побачила, що слоїк порожній: його наповнювали цукерками, тими, що по марці кілограм, один раз на рік.

Гертруда засміялася, сказала:

— Стривай, я зараз принесу.

І дід зі своїми чотирма пакуночками кави, розваженими й запакованими на фабриці, залишився стояти перед терезами, де на лівій шальці хтось поставив півкілограмову гирю. І коли він поклав усі пакунки на порожню шальку, серце його закалатало, мов несамовите, бо чорна стрілка справедливості спинилася ліворуч від риски, шалька з гирею не зрушила з місця, а шалька з півкілограмом кави помітно піднялася догори; серце дідове не калатало б дужче, якби навіть він, припавши за кущем у лісі, ждав, що з хащі ось-ось вирине лісовий велетень Білган. Він швиденько пошукав у кишенях, знайшов кілька плескатих камінчиків, які завжди мав при собі, бо частенько стріляв з рогатки горобців, щоб не видзьобували на материних грядках розсади; три, чотири, п'ять камінчиків довелося покласти на додачу біля чотирьох пакуночків кави, щоб шалька з гирею зрушилася, й стрілка нарешті стала саме на чорній рисці. Дід тоді взяв каву з терезів, угорнув камінці в якийсь клаптик; знайдений у кишені, й коли зайшла Гертруда з великим, кілограмовим пакунком кисленьких цукерок, щоб знов було чим цілий рік будити на личках дітей рум'янці втіхи, й поки вона торохтіла цукерками, пересипаючи в слоїк, малий, бліденький хлопчик стояв перед терезами і все було майже так само, як і перед тим.

Дід узяв тільки три пакуночки кави, і Гертруда здивовано й налякано дивилася на малого, худенького хлопця, коли він кинув об землю кисленьку цукерку й настоптав її ногою.

— Я хочу поговорити з пані Балек,— сказав він.

— Пані Балек фон Білган, хотів ти сказати? — перепитала Гертруда.

— Гаразд, нехай Балек фон Білган.

Але Гертруда підняла його на глум, і він поночі вернувся додому, віддав Цехам, Вайдлерам та Вола їхню каву, а сам, сказавши, що йому треба до пастора, зі своїми п'ятьма камінчиками в кишені серед темної ночі подався з села. Йому довелося чимало попойти, щоб знайти такого, хто мав терези, кому було вільно їх мати. У селах Блаугау та Бернау, він знав, терезів не було ні в кого, і хлопець пішов ще далі, аж поки, за дві години, дістався до невеличкого містечка Дільгайма, де жив аптекар Гоніг.

З господи в Гонігів пахло щойно спеченими оладками, і від аптекаря, коли він відчинив змерзлому хлопчикові двері, війнуло пуншем; затиснувши між тонкими губами мокру сигарету, він машинально вхопив нахололі дитячі руки в свої й сказав:

— Еге-е, мабуть, батькові знов погано з легенями?

— Ні, мені не ліків, я...

Дід розгорнув свій клаптик, узяв з нього п'ять плескатих камінчиків і, простягти Гонігові, мовив:

— Можна мені оце зважити?

Він боязко зазирнув Гонігові в обличчя, але той нічого не сказав, не розгнівався, не почав розпитувати, й дід заявив:

— Оце стільки не вистачає до справедливості.

Аж тепер, у теплій кімнаті, дід відчув, які мокрі в нього ноги. Поганенькі черевики вимокли на снігу,— в лісі сніг цілу дорогу сипався на нього з гілля, а тепер, у теплі, розтав, дід утомився й хотів їсти, і раптом він заплакав, пригадавши всі гриби, все лісове й лугове зілля, поважене на терезах, яким не вистачало аж п'ять камінчиків до справедливості. А коли Гоніг з камінцями на долоні, хитаючи головою, пішов кликати дружину, дід подумав про всіх рідних свого батька й матері, свого діда й баби, і його всього ніби залила тяжка хвиля кривди — він заплакав ще дужче. Без запрошення дід опустився на стілець у Гонігів, не бачачи за сльозами оладків та чашки гарячої кави, що поставила перед ним м'якосерда й гладка пані Гоніг, і втихомирився аж тоді, як Гоніг вернувся з аптеки й, побризкуючи камінцями, стиха сказав до дружини:

— Рівно п'ятдесят п'ять грамів.

Дід пройшов ще дві години лісом, перетерпів дома биття, вимовчав на всі запитання про каву і потім за цілий вечір не озвався й словом — сидів і рахував на аркушику з календаря, де було