Читати книгу - "Вовк-тотем"

— Степові справи я ніколи не забуду! — І ще запитав: — Ця отара достатньо велика. Скільки тут голів?

— Більш як 3800 голів, — відповів Бат.

— Ого! — зауважив Ян Ке. — Усі ці великі й малі вівці, якщо рахувати в середньому по 150–170 юанів за голову, є чималою власністю. Вартість тільки цієї отари буде 600–700 тисяч юанів! А якщо ще додати корів, будинок, машину й мотоцикл, то ти вже й мільйонер!

— Багатство в пустелі ненадійне, — відповів Бат. — Якщо це пасовище згодом також перетвориться на пустелю, як пасовища заробітчан, тоді ми знову станемо скотарями-бідняками.

— А скількох овець може прогодувати виділене тобі пасовище? — запитав Ян Ке.

Бат, зачинивши ворота загону, відповів:

— Якщо дощової води достатньо, то на моєму пасовищі можна вигодувати більш як 2000 голів, однак коли засуха — то тільки 1000 голів. Останні кілька років поспіль була засуха, вже чотири-п’ять років не випадало достатньої кількості дощів, у такий час утримувати навіть 1000 голів важко.

Почувши це, Чень був вражений і поспішив запитати:

— Як же ти наважуєшся утримувати так багато овець?

— Ти, напевне, хотів сказати, що я не зважаю на можливості пасовища? — сказав Бат. — На цьому пасовищі живуть ті скотарі, які раніше входили до загону Ґасмаа, вони всі — солдати, які ходили за твоїм Батьком Біліґом, вони всі знають, що таке витривалість пасовища і знають, що потрібно берегти його. Хоча я й утримую так багато овець, однак половину з них я годую лише півроку, а перед тим, як випадає сніг, я продаю всі 2000 голів — більше 1400 уже дорослих цьогорічних ягнят, а також декілька сотень кастрованих баранів та старих овець. Після цього на пасовищі залишається стільки трави, скільки потрібно отарі, щоб прохарчуватися більшу половину зими. А на меншу частину грошей, які я отримую з продажу овець, я купую цілий загін висушеної трави, завдяки якій усі мої вівці можуть перезимувати. Наприкінці літа або на початку осені я відганяю отару далеко в гори на пустирища, а оскільки останні роки засушливі, комарі подохли з посухи, тож вівці в горах можуть нагуляти трохи жирку…

Коли вони повернулись до зали, Бат продовжив розповідати:

— Усі люди з нашого загону все ще дотримують старих прийомів степових монголів — якщо трава гарна, то вигодовують багато овець, якщо погана — то менше. Ми утримуємо овець за законами Тенґера і за законами росту трави, а не за потребами жадібного людського серця. Однак хіба ж ті заробітчани розуміють старі закони степу? Коли їхню траву худоба об’їсть, вони часто потайки приженуть своїх овець до нас годуватись — зла на них не стає! А ще є місцеві монголи — п’яниці й ледарі, вони теж набридли — вимінюють тих овець, що їм розподіляють, на горілку й п’ють безпробудно, дружини від них тікають, діти тиняються невідомо де, а їм залишається тільки здавати в оренду свої пасовища — так вони за рік можуть отримати 10–20 тисяч орендної платні.

— А хто винаймає в них пасовища? — запитав Чень.

— Нові заробітчани з напівсільських-напівскотарських районів, — обурено пирснув Бат. — Ці волоцюги взагалі нічого не тямлять у можливостях пасовища, тож можуть на пасовищі, призначеному для 500 голів, утримувати 2000, а то й 3000 голів, які за кілька років обгризають його вщент, аж воно стає пустелею, тоді вони відмовляються від оренди, розпродують своїх овець і повертаються з грошима до себе додому займатись торгівлею.

Ян Ке сказав до Ченя:

— Хто б міг подумати, що немісцеві «дракони, які перейшли ріку» матимуть дедалі більше впливу і степ рано чи пізно загине від їхніх рук.

У Ченя з’явилось трохи впевненості в господарстві й пасовищі Бата й Ґасмаа, тож він сказав:

— Я справді щасливий, що ви — наша колишня родина — живете так добре.

— Коли великі пасовища зруйновано, то маленьке пасовище нашої родини не вберегти, — похитала головою Ґасмаа. — Степ висох, і Тенґер припиняв давати дощі, тож це наше пасовище стає рік від року гіршим. А ми ж повинні забезпечити чотирьом дітям навчання в школі, а ще потрібно відкладати гроші їм на весілля й на будівництво осель, а ще — на лікування, та й на випадок лиха в степу потрібна чимала сума грошей… Нинішнє покоління далі свого носа не бачить, тільки хочуть усе купити, що очі бачать… Ось їм трапилась ваша машина, і вони вимагають у Баяра її у вас купити. Я боюся, що коли старі люди в степу помруть, молодь уже не розумітиме старих законів степу, буде ганятися за тим, щоб вигодувати якомога більше овець і обміняти їх на гарні машини, гарні будинки, гарний одяг…

— Тоді не дивно, чому це тільки я вийшов із машини, обидва братики відразу ж почали крутитись навколо мене й запитувати, скільки вона коштує, — зауважив Ян Ке.

— Монголам теж слід ввести політику планування народжуваності, — сказала Ґасмаа, — дітей тепер так багато, що степ їх не прогодує. Якщо ці двоє хлопців не вступлять до університету, то муситимуть повертатись у степ пасти овець, потім одружаться й створять окремі сім’ї, й отару тоді доведеться поділити. Однак поділеною отара виглядає маленькою, а їм захочеться мати більше овець. Але ж пасовище при цьому не побільшає! Якщо на цьому клаптику землі звести ще декілька будинків, воно просто загине…

Баяр увесь цей час надворі різав барана, і через деякий час його дружина, так само справна монголка, внесла до кімнати повну миску вареного шматками м’яса. Чень Чжень і Ян Ке також поставили на стіл різні консерви й продукти в вакуумних упаковках. Ще не зовсім стемніло, але в залі раптом увімкнули світло.