Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

Вернімося знову до Миколиного батька. Полтавську семінарію він кінчав десь у 1842-1843 рр., після чого став священиком у селі Турівка, Прилуцького повіту. Тут він прослужив «близько 50-ти років», як пише його син, священик Володимир. Турівка — це історичне село, надане ще в 1716 р. гетьманом І. Скоропадським козацько-старшинському родові Маркевичів. Село переходило від батьків до синів, а в 1832 р. дісталося Миколі Андрійовичу Маркевичу (1804-1860). Його маєток становив близько 800 кріпаків та 1407 десятин землі в Турівці, плюс інші землі на Чернігівщині. Микола Маркевич — відомий український патріот, патріотизм якого зріс ще на традиції Лівобережної Гетьманщини, в політичному та культурному житті якої його предки відігравали першорядну роль, а також були споріднені та посвоячені з визначнішими родами Гетьманщини, такими як Скоропадські, Полуботки, Ли-зогуби, Ломиковські, Дунін-Борковські, Свічки, Кулябки, Гамалії тощо. Свій патріотизм М. Маркевич виявив друкованим словом. У 1831 р. він видає свої «Украинскіе мелодіи», збірку ліричних віршів української тематики. Від лірики він перейшов до науки історії і в роках 1842-1843 видав свою п’яти-томову «Исторію Малороссіи», чим поважно збагатив українську історіографію того часу.

Свої історичні праці Маркевич писав у цензурних обставинах, але виявив нецензурованого українського патріотизму молодого Маркевича знаходимо в його часто цитованих листах до декабриста Кіндрата Рилєєва, автора прихильних українцям поезій. Дякуючи за цю поезію, Маркевич писав Рилєєву: «Позвольте мне вам писать, как истинный гражданин своего любезного отечества, как добрый малороссиянин... Итак, могу ли я хладнокровно читать “Войнаровского” и “Наливайку”?

Примите мою и всех знакомых мне моих соотечественников благодарность... Мы не потеряли еще из виду деяний великих мужей малороссиян, во многих сердцах не уменьшилась прежняя сила чувств преданности к отчизне. Вы еще найдете живым у нас дух Полуботка... “Исповедь Наливайки” врезана в сердцах наших и моем также».

Микола Маркевич — близький приятель Шевченка, з яким зустрівся в Петербурзі ще у 1839 р., а 1840 р. Шевченко подарував йому поезію «Н. Маркевичу». У квітні 1840 р. у своєму щоденнику М. Маркевич боліє душею, бо якийсь критик Н. Кукольник «напал на Мартоса, критиковал Шевченка, уверял, что направление его “Кобзаря” вредно и опасно».

Сам Шевченко вважав Миколу Маркевича своїм «великим приятелем», а в листі із заслання в 1857 р. вже до сина Миколи Маркевича, Андрія, писав: «З батьком твоїм, друже мій, ми були колись великі приятелі і стрічалися з ним не в одній Качанівці. Чи здравствує він тепер? Цілуй його од мене». В тому ж році в листі до М. Лазаревського Шевченко знову згадує про Миколу Маркевича, «що написав Малороссийскую историю», зазначаючи, що ко — лись вони були «великії приятелі» [18]. Дослідники біографії Шевченка вважають, що він не раз бував в гостях у Миколи Маркевича в селі Турівка, особливо в січні 1844 р.

Отже, десь у 1842 або 1843 р. молодий парох Іван Міхновський прибув у Турівку, своєрідний український культурницький центр, власником якої був поміщик, історик, український патріот Микола Маркевич. У цих роках Маркевич був уже на вершку своєї слави — тоді виходили томи його «Історії». Очевидно, молодий парох сподобався Маркевичеві, бо поміщик міг легко усунути «немилого» пароха через місцевого декана та єпископа. Церква Всіх Святих в Турівці стояла зараз же біля будинку Маркевича, і нема сумніву, що парох Міхновський часто гостював у будинку Маркевича в час більших церковних свят, прислухаючись до нього та навчаючись від історика. Традиція близькості між поміщиками та священиками ішла ще з гетьманських часів, коли сини козацької старшини та поповичі студіювали разом у Києві, Чернігові чи Переяславі. Самозрозуміло, що молодий парох мусив читати і знати історичні праці Маркевича, бо ж необізнаність з ними могла бути образою для автора. Присутність у Турівці історика Маркевича, очевидно, вимагала від пароха додаткових зусиль: він мусив приготовляти свої проповіді якнайкраще. Мабуть, ця обставина виробила із отця Івана Міхновського доброго проповідника, бо вже й у пізніших роках Полтавський єпископ хвалив його проповіді, а інші священики називали І. Міхновського «шановним».

Не виключена можливість, що молодий парох Міхновський особисто бачив Шевченка, коли він відвідував Турівку, а зовсім певно те, що парох Міхновський багато чув про Шевченка «із перших уст», тобто від історика Маркевича (до 1860 р.), а в пізніших роках від його синів. Все це отець Міхновський передав своїм синам та внукам, які в наступних десятиліттях виявляли особливий пієтизм до Шевченка та Котляревського, зокрема в 1903 та 1914 рр.

Про близькі відносини між істориком Маркевичем та парохом Іваном Міхновським свідчить син пароха І. Міхновського — священик Володимир (брат ідеолога). В газеті «ПЕВ»[203] за 20 січня 1903 р. Володимир написав статтю «Освященіе Нового Храма», де описує перебіг посвячення новозбудова-ної церкви в Турівці, що мало місце 3 листопада 1902 р. Цитуємо в точному перекладі: «Стара церква простояла 120 років. Ця церква в Турівці була збудована в 1782 р. поміщиком села Турівки, Маркевичем, батьком (точніше дідом. — О. С.) відомого історика Малоросії, Миколи Андрійовича. Він поставив церкву в суто малоросійськім стилі, у своїй садибі поза селом. У старій церкві знаходилася місцева святиня — чудотворна ікона Богоматері, прикрашена масивними срібними шатами з написом «Прихожане своей заступнице подносят». Шати споруджено у зв’язку з таким випадком. У 1848 році пронеслась епідемія холери, яка навідалась і в село Турівку, забравши багато жертв. В самому розпалі епідемії священик отець Іван Міхновський з Миколою Андрійовичем Маркевичем, істориком, взяли святу ікону і обійшли з нею ввесь прихід. Епідемія припинилась — від того дня у приході не вмерла ні одна людина від холери. В пам’ять цієї чудесної події парафіяни спорудили масивні срібні шати на ікону і зробили напис. Тепер ця ікона перенесена до нової церкви і поставлена на те саме місце. Стара церква простояла точно 120 років і стала така слаба, що на великі свята, коли сходилось багато бого-мільців, у ній стало небезпечно правити. І ось, працею священика Якова Совачова та парафіян, воздвигнуто новий храм. Питання побудови нової церкви порушувалося ще священиком Іваном Міхновським, який звільнився на пенсію в 1887 р. (остаточно він пішов на пенсію в Турівці в 1890 р. — О. С.). Його місце зайняв молодий священик Григорій Морщаков, який почав збирати гроші для нової церкви. Одначе грошей було мало, а збірка тяглась повільно, аж поки на місце отця Григорія не прийшов священик Яків Совачов. Впродовж 5-ти років своєї служби в Турівці він невпинно трудився, знаходячи засоби