Читати книгу - "Похований велетень"

Бувало, що він обходив навколо візка три чи навіть чотири рази, не чуючи жодного різкого тріскоту. Проте після того, неначе щоби надолужити прогаяне, тріскотіти знову починало в кількох місцях водночас, а крики ззовні лунали ще голосніше.

— Де ви, мамо? — запитав він. — Усе ще мандруєте?

Відповідь барилася, та після того, як Едвін іще декілька разів обійшов навколо візка, мати сказала:

— Едвіне, я дала тобі братів і сестер, багато братів і сестер. Але ти повинен бути самостійний. Тому знайди сили — заради мене. Тобі дванадцять років, і ти вже майже дорослий. Ти сам-один — як четверо-п’ятеро сильних синів. Знайди сили і прийди порятувати мене.

В’яз похитнувся від чергового пориву вітру, й Едвін замислився, чи не в тій самій клуні, де він оце сидів, ховалися місцеві селяни того дня, коли до села прийшли вовки? Старигань Стеффа часто розповідав йому ту історію.

— Хлопче, ти тоді ще був зовсім малий, мабуть, надто малий, аби хоч щось пам’ятати. Вовки, троє вовків, серед білого дня спокійнісінько зайшли просто в село. — На цих словах Стеффин голос сповнювався презирством. — І ціле село заховалося зі страху. Деякі чоловіки були в полі — це правда. Проте й у селі їх залишалось удосталь. Вони заховались у клуні. Не тільки жінки та діти, а й чоловіки також. Вовки мали дивні очі (так казали чоловіки). Тому найліпше перечекати. Тож вовки взяли все, що їм захотілося. Загризли курей. Досхочу поласували козами. А тим часом ціле село ховалося! Хтось — у своїх будинках, більшість — у клуні. Мене, каліку, залишили там, де я сидів: у тачці, понівеченими ногами назовні, поруч із ровом біля дому пані Міндред. Вовки побігли в мій бік. «Підходьте, — сказав я, — з’їжте мене, я не ховатимуся від вовків у клуні». Та до мене вони не мали ніякого діла, і я дивився, як вони пробігають поруч, а шерсть їхня була така сама бридка, як і мої непотрібні ноги. Вони взяли все, що забажали, а ті сміливці почали визирати зі своїх сховків, лише вичекавши, поки вовки відбіжать далеко. Троє вовків серед білого дня — і не знайшлося жодного чоловіка, котрий би став їм на заваді!

Намотуючи кола навколо візка, Едвін розмірковував про Стеффину розповідь.

— Мамо, ви все ще мандруєте? — ще раз запитав він, і знову залишився без відповіді.

Коли ж вона нарешті відгукнулася, він уже відчував, що ноги його все дужче втомлюються та що його починає добряче нудити від постійного миготіння земляного насипу і мертвої ворони перед очима.

— Досить, Едвіне, — сказала вона. — Ти попрацював на славу. Тепер, якщо хочеш, поклич свого воїна. Поклади цьому край.

Почувши це, Едвін відчув полегшення, та ще продовжував ходити навколо візка. Він знав, що для того, щоби покликати Вістана, були потрібні титанічні зусилля. Йому довелося би захотіти, щоби той прийшов — цілим серцем, — саме так, як він захотів напередодні ввечері.

Тож якось він зумів зібрати сили, а тоді, сповнившись упевненістю, що воїн уже в дорозі до нього, Едвін сповільнив крок — адже навіть мулів під кінець дня поганяють не так швидко, як уранці, — й задоволено помітив, що тріск лунав дедалі рідше та слабше. Проте лише після того, як тиша протривала як ніколи довго, він нарешті зупинився і, спершись на бічну стінку візка, почав відновлювати дихання. Відтак двері до клуні відчинились, і там, у сліпучому сонячному світлі, постав воїн.

Вістан зайшов усередину, залишивши за собою навстіж відчинені двері, так наче хотів продемонструвати своє презирство до ворожих сил, які щойно купчилися назовні. Завдяки цьому в клуні утворився великий світлий прямокутник, і, коли Едвін роззирнувся навсібіч, візок, такий загадковий у темряві, тепер видався жалюгідною напівзнищеною тарадайкою. Чи Вістан одразу почав називати його юним товаришем? Едвін не був певен, але він добре пам’ятав, як воїн вивів його на той острівець світла, підняв йому сорочку й уважно оглянув рану. Потому Вістан випрямився, обережно зиркнув назад і тихо сказав:

— Ну, мій юний товаришу, ти дотримав обіцянки, яку дав мені вчора ввечері? Про цю твою рану?

— Так, пане. Я зробив усе, як ви мені веліли.

— Ти нікому не сказав? Навіть своїй тітоньці?

— Нікому, пане, хоча вони всі й думають, що це — укус оґра. І зненавиділи мене за це.

— Хай вони і далі в це вірять, мій юний товаришу. Якщо вони дізнаються правду про те, як ти зазнав цієї рани, буде вдесятеро гірше.

— А як щодо моїх двох дядьків, котрі ходили з вами, пане? Хіба вони не знають правди?

— Твої дядьки, попри свою відвагу, все ж почувалися надто погано, щоби зайти в табір оґрів. Тому таємницю потрібно берегти лише нам двом, а щойно рана загоїться, нікому вже не буде до неї ніякого діла. Утримуй її в чистоті й ніколи не роздряпуй, ані вночі, ні вдень. Зрозумів?

— Зрозумів, пане.

Раніше, коли вони підіймалися схилом пагорба й він зупинився, щоби почекати на тих двох літніх бритів, Едвін намагався пригадати, як зазнав цієї рани. Тоді, коли він стояв посеред колючого вересу і тримав за вуздечку Вістанову кобилу, зібрати думки докупи не виходило. Та зараз, посеред гілляччя в’яза, дивлячись униз на крихітні силуети на мосту, Едвін зрозумів, що починає пригадувати сире повітря та непроникну темряву; різкий запах ведмежої шкури поверх маленької дерев’яної клітки; і як щоразу, коли клітку штовхали, йому на голову і на плечі падали маленькі жучки. Він пригадав, як перегрупувався і схопився за розхитані ґрати перед собою, щоби його не кидало з боку в бік, коли клітку волочили по землі. А потім усе знову завмерло, й він чекав, поки знімуть ведмежу шкуру, щоби до клітки влетіло холодне повітря і щоби він міг похапцем роздивитися ніч завдяки світлу від багаття, яке палахкотіло неподалік. Адже тієї ночі таке траплялось ось уже вдруге, й отаке повторення подій притупило його страх. Він згадав іще дещо: сморід оґрів і злу-презлу маленьку істоту, котра кидалася на розхитані ґрати, змушуючи Едвіна щосили притискатися до задньої стінки клітки.

Та істота рухалися так швидко, що її важко було добре роздивитися. В Едвіна було враження, що розмірами та формою вона скидалася на півника,