Читати книгу - "Знищення"

То була психолог.

4. ХРЕЩЕННЯ

Все, що мені було відомо про психолога, я дізналась під час тренувань. Вона водночас була стороннім наставником і виконувала роль особистого сповідника. Хоч я не мала в чому сповідатися. Можливо, я більше відкривалася під гіпнозом, але впродовж наших постійних сесій, на які я згодилася через їх обов’язковість для участі в експедиції, я говорила мало.

— Розкажи мені про своїх батьків. Які вони були? — зазвичай питала вона, класичний початковий маневр.

— Нормальні, — відповідала я, намагаючись усміхатися, а сама думала: «Відсторонені, непрактичні, нецікаві, занепадницькі, нікчемні».

— Твоя мама алкоголічка, правильно? А твій батько щось на кшталт… шахрая?

Я майже втратила витримку після цих слів, які виглядали радше як знущання, ніж здогад. Я виклично заперечила:

— Моя мати — художниця, а батько — підприємець.

— Найперший дитячий спогад?

— Сніданок.

М’яка іграшка — цуценя, воно в мене є й досі. Наближаю збільшувальне скло до нори мурашиного лева. За цілунок змушую роздягатися хлопчика для мене, бо нічого кращого не вигадала. Впала у фонтан і розбила голову, дістала п’ять швів у травмпункті й непереборний страх втопитися. Знов у травмпункті, коли мама забагато випила, і полегшення від наступного року тверезості.

З усіх моїх відповідей найбільше її роздратував «сніданок». Я бачила, як вона боролася із собою, щоб не скривитися, як заціпеніла, а її очі сповнилися холоду. Та вона опанувала себе.

— Ти мала щасливе дитинство?

— Нормальне, — відповіла я.

Мама настільки не від світу цього, що якось налила мені в кашу апельсиновий сік замість молока. Тато з його невпинною нервовою балаканиною, через яку він постійно здавався винним… Дешеві мотелі й відпочинок на пляжі під час канікул, наприкінці мама плаче, бо мусимо повертатися до буденного нужденного життя, хоча ми ніколи з нього й не вилазили. Відчуття невідворотності долі, що охоплювало нас у машині…

— Наскільки близькі стосунки з родиною?

— Доволі близькі.

Вітальні листівки, написані як до п’ятилітки в мої двадцять. Відвідини раз на кілька років. Добрий дідусь із довгими жовтими нігтями і ведмежим голосом. Бабуся, що повчає мене про цінність релігії та заощадження кожної копійки. Як же їх звали?

— Як тобі бути частиною команди?

— Доволі добре. Я часто бувала частиною команди.

Під «частиною команди» я мала на увазі «була сама по собі».

— Ти залишила багато своїх польових робіт. Чи не хочеш сказати мені, чому?

Вона знала чому, тож я знову стенула плечима і нічого не відповіла.

— Ти погодилася долучитися до експедиції через чоловіка? Наскільки ви були близькі з чоловіком? Як часто ви сперечалися? Через що? Чому ти не повідомила начальство, коли він повернувся додому?

Ці сесії точно підривали віру психолога в свій професійний рівень, в закорінену в свідомості підготовку, яка приписувала витягувати з пацієнтів особисту інформацію для встановлення довіри й викопування глибших проблем. Але інший рівень, який я ніколи не могла охопити достатньою мірою, вона, здавалося, підтвердила моїми відповідями.

— Ти дуже стримана, — одного разу сказала вона, однак без осуду. Це було тільки на другий день після того, як ми перейшли межу і вирушили до базового табору. Мене раптом осяяло, що ті самі якості, які вона не схвалювала з позиції психіатрії, якраз і робили мене придатною для експедиції.

Зараз вона сиділа притулившись спиною до піщаного кургану, прихована в тіні стіни, схожа на купу розтрощеного непотребу, одна нога випростана, інша підібгана під неї. Вона була сама. Я бачила з її стану і пози, що вона зістрибнула (або була скинута) з верхівки маяка. Певно, вона не очистила добре стіну маяка і поранилася об неї в падінні. Поки я в своїй методичній манері годинами переглядала журнали, увесь цей час вона лежала тут. Чого я не розуміла — як вийшло, що вона і досі жива.

Її куртка і сорочка були забруднені кров’ю, але вона дихала, й очі були розплющені, дивилися на океан. Я присіла біля неї. У випростаній лівій руці вона тримала пістолет, і я легко забрала його в неї, відкинула вбік, просто про всяк випадок.

Здавалося, психолог не завважила моєї присутності. Я ледь торкнулася її плеча, і вона закричала, рвонулася вбік і звалилася, коли я відскочила.

— Знищення! — вискнула вона в мій бік, безладно сіпаючись. — Знищення! Знищення!

Що більше вона це повторювала, то безглуздішим здавалося слово, наче крик птахи зі зламаним крилом.

— Це лише я, біолог, — сказала я спокійним голосом, хоч вона збентежила мене.

— Лише ти, — хрипло, з присвистом, з прихованим сміхом повторила вона, наче я сказала щось кумедне. — Лише ти.

Я знову посадила її, і почула скрипучий тріск і виявила, що в неї, схоже, зламані всі ребра. Її ліва рука і плече промацувалися під курткою, наче губка. Темна кров розтікалася від її живота, під рукою, якою вона несвідомо затискала пляму. Я відчула запах — вона обмочилась.

— Ти ще тут, — в її голосі вчувалося здивування, — але ж я вбила тебе, хіба ні? — голос того, хто щойно прокинувся від сну чи поринає в сон.

— Зовсім ні.

Грубий, із присвистом хрип, знову, і пелена збентеження зійшла з її очей:

— Ти принесла воду? Хочу пити.

— Принесла, — я притулила флягу їй до губ, тож вона змогла зробити кілька ковтків. Краплі крові блищали на її підборідді.

— Де топограф? — важко видихнула психолог.

— У базовому таборі.

— Не пішла з тобою?

— Ні.

Вітер відкинув завитки її волосся, відкривши глибоку рану на лобі, певно, від зіткнення зі стіною.

— Їй неприємне твоє товариство? — запитала психолог. — Неприємно, на що ти перетворюєшся?

Мене обійняв холод:

— Я така ж, як завжди.

Погляд психолога знов перемістився на море.

— Знаєш, я бачила, як ти йдеш стежкою до маяка. Так, я знаю напевне, що ти змінилася.

— Що ж ти бачила? — спитала я поступливо.

Кашель і червоні бризки.

— Ти була полум’ям, — сказала вона, і на коротку мить я знову побачила, як моє сяйво проявляється, — ти була полум’ям, що випалювало мої очі, полум’ям, що пливе над солончаками, через зруйноване селище, повільно палаючим полум’ям, облудним вогнем, що пливе над болотами і дюнами, пливе і пливе, наче щось нелюдське, але щось вільне і плинне…

Зі зміни її тону я зрозуміла, що навіть зараз вона намагається гіпнотизувати мене.

— Це не працює, — сказала я, — я тепер нечутлива до гіпнозу.

Її рот відкрився, закрився, знову відкрився.

— Звісно, ти нечутлива.