Читати книгу - "Тринадцятий демон, Аліна Скінтей"

Незабаром вони натрапили на невелику затишну галявину, яка ідеально підходила для ночівлі. Вона розташовувалася біля струмка, що мирно дзюркотів неподалік, створюючи заспокійливу музику природи. Високі дерева навколо галявини утворювали природний захист від вітру, а м'яка трава виглядала такою, ніби давно чекала на тих, хто захоче тут перепочити.

Сефт без зайвих зусиль швидко розпалив вогонь. Його руки рухалися злагоджено, з майстерністю людини, що робила це багато разів. Він збирав гілки та хмиз, поки полум'я не розгорілося, освітлюючи темряву навколо. Оранжеві іскри злітали вгору, розчиняючись у нічному небі, і незабаром навколо них утворилася тепла світлова аура, що відсікала холод ночі.

Астель сіла поруч із вогнем, підібгавши ноги під себе. Її погляд був спрямований на полум'я, яке захопливо блимало перед очима.

Сефт, не втрачаючи часу, витягнув із сумки маленькі кристали — кожен сяяв тьмяним світлом, відбиваючи відблиски вогню. Він розкидав їх по краях галявини, утворюючи коло. Кристали при падінні на землю легенько дзвеніли, а коли їх стало достатньо, навколо місця їхньої ночівлі почало формуватися тонке, майже непомітне поле енергії. Це був захисний бар'єр — не надто сильний, але здатний утримати дрібних істот або сповістити їх, якщо щось більше наблизиться до них уночі.

Астель спостерігала за цим мовчки. Вона знала, що цей бар'єр триматиме її в безпеці, але навіть такий захист не знімав тягаря тривог, що наростали всередині неї.

— Готово, — сказав Сефт, оглянувши свою роботу. — Бар'єр не пропустить нічого, окрім найбільших тварюк. А такі істоти рідко водяться в цих краях.

Він поплескав по піхвах на стегні, де висів його клинок, а потім кинув погляд на дерева, що оточували галявину.

— Я скоро повернусь, — додав він, підводячись. — Піду вполюю щось для вечері.

Не чекаючи відповіді, Сефт зник у темряві лісу, рухаючись майже безшумно, наче тінь. Його кроки швидко затихли в гущавині, залишаючи Астель наодинці з вогнем, який тепер здавався єдиним джерелом тепла та світла в темряві ночі.

— Офіукус ти мене чуєш? — запитала вона в голос.

Астель зітхнула роздратовано, вогонь перед нею неспокійно тріщав, ніби відповідав на її слова. Вона знову спробувала сконцентруватися, шукаючи всередині себе хоч якесь відчуття присутності демона.

— Офіукус! — сказала вона, вже голосніше, намагаючись змусити його проявитися. — Я знаю, що ти тут. Я відчуваю твою силу!

Тиша знову була її єдиною відповіддю. Ліс навколо здавався безкрайнім, темним океаном, в якому зникали всі звуки, залишаючи тільки відлуння її власного голосу.

— Зміюко, ти ж чуєш мене! — сердито пихнула Астель, кидаючи погляд у полум’я. Її руки стиснулися в кулаки, а в душі наростала злість на невидимого ворога в її власному тілі.

Але демон мовчав. Він завжди з’являвся тоді, коли їй було важко, коли її переповнювали сильні емоції або біль, але зараз... нічого. Це мовчання дратувало її ще більше, і кожен момент без відповіді тільки посилював її тривогу. Вона відчувала, що він десь там, у глибині її свідомості, спокійно спостерігає за всім, але відмовляється втручатися.

Астель знову зітхнула, опускаючи руки.

— Хіба я тільки інструмент для тебе? Ти говориш, коли хочеш, але коли я потребую відповіді - мовчиш? — її голос зірвався на шепіт.

Вогонь тихо потріскував, кидаючи довгі тіні навколо, але у відповідь на її заклик нічого не змінилося.

Сефт повернувся на галявину, несучи впольовану дичину, яку він швидко підготував для приготування. У його руках була невелика туша зайця, а на обличчі читалася звична для нього легка усмішка, яка, здавалось, завжди супроводжувала його під час будь-яких пригод.

— Я бачу, ти вирішила потренуватися в діалозі з істотою, — сказав він, помітивши напружений вираз обличчя Астель. Він присів біля багаття, починаючи готувати їжу. — Ну що ж, як успіхи? Гадаєш, істота здатна тобі щось відповісти?

— Як багато ти чув? — її щоки спалахнули рум'янцем.

— "Я тільки інструмент для тебе" - далі не чув, чесно. І як, істота відгукнулась?

Астель тільки похитала головою.

— Мовчить. 

— Може, вона просто чекає, коли ти сама зрозумієш, чого хочеш, — задумливо кинув Сефт, перевертаючи шматок м’яса над багаттям. — Істоти власне — створіння непрості. 

Астель не відповіла, тільки втомлено зітхнула й продовжувала дивитися на вогонь, який тепер видавався їй ще більш чужим і віддаленим. 

"Ти навіть не здогадуєшся, наскільки ти близький  до істини!" — подумала Бальмонд. 

Сефт уважно спостерігав за нею, і його очі зблиснули співчуттям.

— Не хвилюйся, принцесо. Все це - питання часу. Ти справишся, — він підморгнув, додаючи легкості до своїх слів. — А зараз давай повечеряємо, і ти трохи розслабишся. Завтра зранку вирушимо до чаклуна. Може, він зможе пролити світло на те, як дістатися до твого нового співмешканця.

Астель хотіла йому вірити, але глибоко в серці вона сумнівалася. Вона опустила голову, намагаючись приховати нервове тремтіння рук. Бальмонд не була готова розповісти Сефту про свою спробу закликати Офіукуса. Її лють ще не стихла повністю, але демон не відповідав, і це лишало їй неприємне відчуття порожнечі всередині. Вона зібралася з силами і вдала, ніби все було під контролем.