Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Гелі нахилився й спробував підглянути, що Гаррієт написала на своєму аркушику.

— Чуєш, — шепнув він. Як особистий символ він старанно вивів футбольний м’яч, а далі хвилин зо п’ять сидів у збентеженій тиші й витріщався на аркуш.

— Тихіше там позаду, — цитьнув містер Даял.

Перебільшено зітхаючи, він підвівся й зібрав роботи дітей.

— А тепер, — промовив він, складаючи аркуші купкою на столі. — Усі станьте в шеренгу й виберіть собі аркушик… ні, — гарк­нув він, коли кілька дітей підстрибнули зі своїх стільців, — не бігти, як ті мавпи. По одному.

Діти без особливого ентузіазму почовгали до стола. Повернувшись на своє місце, Гаррієт узялася розпечатувати вибраний аркуш, бо його склали в до болю крихітну поштову марку.

З боку Гелі, зненацька, — пирскання від сміху. Він підсунув Гаррієт аркушик, що випав йому. Під загадковим малюнком (безголова бородавка на ногах-паличках, частково предмет меблів, частково комаха, що зображала чи то тварину, чи то предмет, чи навіть якийсь механізм, але який, Гаррієт упізнати не могла) перекривлений почерк нетвердо перекидався по паперу під кутом сорок п’ять градусів. «Муя мита, — з труднощами вичитала Гаррієт, — шоби татуньо взяв мине в Опрі Ленд29».

— Ну, вперед, — заохочував спереду містер Даял. — Починайте, будь-хто. Неважливо.

Зрештою Гаррієт вдалося розкрити свій аркушик. Почерк належав Аннабель Арнольд: круглявий і натруджений, із ретельними вензелями в кожній «д» та «у».

моя мета!

моя мета — промовляти коротку молитву щодня, коли Бог

посилає мені нову людину, якій я можу допомогти!!!!

Гаррієт сердито роздивлялася аркуш. Унизу сторінки спиною одна до одної стояли дві великі літери «В», формуючи безглуздого метелика.

— Гаррієт? — звернувся зненацька містер Даял. — Почнімо з тебе.

Якомога безбарвніше, щоб щонайкраще донести свою зневагу, Гаррієт зачитала вензлювату обітницю.

— Оце прекрасна мета, — тепло озвався містер Даял. — Заклик до молитви, але й водночас заклик до служіння. Це мета молодого християнина, що думає про інших у Христі, а також спільно… Вам там позаду дуже смішно?

Пополотнілі реготуни враз замовкли.

Містер Даял, гучніше:

— Гаррієт, на твою думку, що можна сказати про людину, яка написала таку мету?

Гелі постукав Гаррієт по коліні. У себе збоку біля ноги він показав непомітний жест великим пальцем униз: чмо.

— Там є якийсь символ?

— Перепрошую, сер? — перепитала Гаррієт.

— Яким символом автор чи авторка листа себе ідентифікує?

— Комахою.

— Ко-махою?

— Це метелик, — ледь чутно мовила Аннабель, проте містер Даял цього не почув.

— Яка там комаха? — запитав він у Гаррієт.

— Точно не можу сказати, але в неї, здається, є жало.

Гелі витягнув шию й зазирнув.

— Фу, гидота, — гукнув він в очевидно непідробленому жаху, — що це таке?

— Передай аркуш сюди, — різко попросив містер Даял.

— Кому би в голову прийшло щось таке малювати? — прокоментував Гелі, тривожно роззираючись по класу.

— Це метелик, — повторила Аннабель, цього разу гучніше.

Містер Даял підвівся, щоб узяти листок, а тоді, дуже раптово — настільки, що всі аж підскочили — життєрадісним гортанним звуком озвався Кертіс Ретліфф. Указуючи на щось на столі, він почав збуджено підстрибувати на стільці.

— До бій, — ґелґотав він. — До бій.

Містер Даял став як укопаний. У ньому завжди жив цей жах, що загалом покірний Кертіс одного дня влаштує якесь насильство чи напад.

Він швидко покинув катедру й поквапився до переднього ряду.

— Кертісе, щось сталося? — низько нахиляючись, запитав він конфіденційним тоном, який почула вся класна кімната. — Тобі потрібно в туалет?

Кертіс ґелґотав і весь побагровів на обличчі. Він усе підстрибував на скрипучому кріслі — замалому як на його габарити — та так енергійно, що містер Даял скривився й відступив.

Кертіс простромив повітря пальцем.

— До бій! — радісно скрикнув він. Тоді зненацька зірвався з крісла — містер Даял поточився назад, випустивши ледь чутний принизливий зойк — і вхопив зі столу зім’ятий папірець.

Тоді він дуже ніжно розгладив його й подав містерові Даялу. Указав на аркуш; указав на себе.

— Бій, — мовив він, світячись усмішкою.

— А, — видихнув містер Даял. Із задньої частини класу він почув перешіптування, нахабне фиркання від утіхи. — Так, Кертісе. Це твій листочок. — Містер Даял навмисно відклав його окремо від інших дітей. Хоч Кертіс завжди вимагав олівець і папір, — а як йому відмовляли, починав плакати, — він не вмів ні читати, ні писати.

— Бій, — повторив Кертіс. Він указав собі на груди