Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

стіни старого монастиря потріскали від морозу. Заклякла від холоду, накрившись ковдрою з головою, Олена згорнулася клубочком, намагаючись хоч якось зігрітися, як раптом відчула, що чиясь рука торкнулася її плеча. Визирнувши з-під ковдри, вона побачила Толю, чий тоненький обрис вимальовувався в місячному світлі. Закутаний у вовняну ковдру, хлопчик дивився на неї поглядом, у якому прочитувалося мовчазне благання, що з’являлося, коли йому було холодно чи страшно, і потрібна була її підтримка.

— Ти змерз, — прошепотіла вона, добре розуміючи, що він її не розуміє.

Вона посунулася на ліжку, щоб дати йому місце.

У свої десять років хлопчик був маленьким. Він ковзнув під бік своєї подруги. Розуміючи, що вона врятувала йому життя на пожежі, а також, що саме завдяки їй він зміг повернутися до матері, дитя відчувало себе в безпеці біля неї. Зворушена, Олена пригорнула його до себе, і завдяки доброму дружньому теплу вони мирно поснули, набираючись сил, щоб вистояти перед невідомістю.

Із самого ранку їх розбудила Ліна.

Вона довго дивилася на них, перш ніж наважитися перервати їх такий мирний сон.

Дзвін уже кликав до сніданку, — нарешті мовила вона, сіпаючи Олену за плече. — Прокидайтесь.

Дівчина відкинула ковдру й побігла вмиватися холодною водою. Вона квапилася, щоб не стати полонянкою холоднечі, яка панувала у величезній спальні. Потім засунула завісу навкруг ліжка й поспішно одяглася. Отриманий від Червоного Хреста одяг не надто пасував до Нового року, та вона відмовилася від жалості до себе. Важливішим було те, що Віталія ще не було поруч із нею. Думки про нього повністю заполонили її.

— У мене добра новина, — сказала Ліна, коли вони спускалися до рефекторії.

— Мій батько...

— На жаль ні, новина не така важлива. Але добрі новини така рідкість, що ця мене теж порадувала. Я знайшла у своїй сумці гроші, які відклала на оплату оренди за січень. Щонайменше у нас буде кілька копійок на квитки на трамвай.

— Чудово! Ми тепер ні від кого не залежимо й можемо поїхати на побачення до наших — не треба когось просити про допомогу. Це наче подарунок на Новий рік.

Після сніданку Ліна запитала, чи вона погодиться поїхати з нею до офісу федеральної імміграції, щоб розказати новини Миколі й Петру. Незважаючи на коротку записку, яку вона їм передала, вони точно турбувалися про їхню безпеку. Після Різдва, коли опікувалася поверненням Толі й Віталія, відвідували в лікарні Поліну, тож зовсім не мали часу дістатися до в’язниці.

— Звичайно, я поїду з вами. І візьмемо Толю. Він буде радий побачити батька і брата.

Та коли прийшли на трамвайну зупинку, то дізналися від перехожого, що через сильні морози останніх днів сталася аварія на лінії електропередачі, й від самого ранку немає транспорту. Тож вони повернулися в монастир, де приєдналися до інших жінок, які збиралися готувати вечерю, з ностальгією згадуючи, як усе було у їхній країні. Всі думали про бідну Україну. Затиснута між Австрією й Росією, вона, мабуть, стала ареною кривавих боїв. Олена думала про батька. Якщо він досі не приїхав, то значить, що його заарештували, і будь-яке листування між країнами, що ворогують, заборонено. Якщо так і є, то вона сподівалася, що з ним хоча б добре поводяться. Тепер, коли їх із Віталієм розлучили, його відсутність відчувалася ще гостріше. Якби він зміг дістатися до них в Америку, вони б жили разом, а Віталій не помирав би від нудьги й страху в сиротинці.

Незважаючи на важку ситуацію, у якій опинилась більшість погорільців, новорічна вечеря стала приємною пузою, коли кожен міг порадувати себе, куштуючи калач, здобну булку, заплетену у формі вінка, та кутю, кашу з пшениці, маку, меду й горіхів. Жінки тепло дякували черницям за їхню похвальну щедрість й докладені зусилля, щоб забезпечити їх усіма інгредієнтами й дозволити приготувати страви їхньої батьківщини.

Щоб додати трохи більше радості цьому вечору, Олена грала на скрипці українські пісні й музику, які вивчила, готуючись до Різдвяної меси. Звідтоді як вона оселилася в Монреалі, миті, коли її дух п’янів від музики, ставали тими острівцями зачарування, що звичайно допомагали їй забути себе сьогоднішню й віднайти мрію молодості, ті мирні часи, коли перед нею відкривалася чарівна кар’єра музиканта. Та в ці останні дні року її думки були про самотнього у своєму крижаному інтернаті Віталія. Як же має скучати за нею її молодший брат, бажаючи, щоб вона прийшла і забрала його!

Ліна ж, своєю чергою, думала про Поліну. У її дитини зостануться жахливі рубці від опіків. Два дні тому, коли вона відвідувала її у лікарні, донька була дуже пригніченою. Те, що вона відмовилася впустити Олену до палати, спочатку здивувало матір, та вона швидко зрозуміла: бідолашна не хотіла, щоб хтось бачив її обгоріле волосся й спотворене обличчя без пов’язок, які зняли, щоб швидше гоїлося. Поліна ніколи не вважала себе красунею через квадратне підборіддя, високі вилиці й густі брови — чоловічі риси, як у братів. А рубці на частині обличчя не додавали впевненості в собі.

— Материна думка не в лік, — роздратовано кинула вона, коли Ліна нагадала, що вважає її найкращою.

За кілька днів до пожежі Поліна якось похмуро зауважувала їй, що ніхто з хлопців її жодного разу нікуди не запросив, і що тепер, коли чоловіки були ув’язнені або на фронті, шансів у неї ще менше.

— Потерпи, це станеться одного дня, — відповіла вона, усвідомлюючи, що одруження означає ще і відповідальність, і глибокий біль, як той, що вона відчула, коли її старших насильно забрали в солдати.

Цього новорічного вечора, сидячи біля Толі, який наминав калач, Ліна зрозуміла, наскільки її нещасна скалічена дитина потребує підтримки й опори.

Розгнівані невтішними новинами з фронту канадські солдати, що охороняли заарештованих іноземців, ставали все вимогливішими до них і не давала жодного послаблення. У підвалі будинку обладнали два карцери, щоб саджати туди непокірних. У цих вологих темних камерах на хлібі й воді заколотники мали час поміркувати над своєю поведінкою.

— Це єдиний спосіб змусити їх дослухатися до здорового глузду, — доводив лейтенант Гамільтон.

Діставшись наступного дня до імміграційного офісу, Ліна й Олена дізналися, що Петра посадили в один із тих карцерів.

— Йому стало важко зносити бездіяльність. Життя тут, як у пеклі. В’язні прибувають десятками, а ми не виходимо надвір. Багато хворіють, і їх майже не лікують, таблетку аспірину чи якогось сиропу ще можуть дати — це все, на що можна сподіватися, а так ніхто про нас не турбується. Солдати