read-books.club » Сучасна проза » Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш 📚 - Українською

Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

61
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Нехай мене звуть Ґантенбайн" автора Макс Фріш. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 27 28 29 ... 95
Перейти на сторінку:
серед нього інколи щастить знайти горішок, це ще цікавіше. Дирекція дала згоду на мою присутність, хоч і неохоче, вона була змушена, щоб Ліля, що в цьому домі завжди домагається свого, могла піти на поступки в чомусь іншому. Дирекція, мабуть, дивувалася, чому я, сліпий, маю ходити на репетиції. Цього хоче Ліля. Каже, що я її єдиний помічник... Гаразд: Ліля виходить на сцену, Ліля в плащі, вона вітає, і її вітають, наче вона й не спізнилася. Як їй так удається, я не знаю, до театру ми прийшли разом, і майже вчасно, бо Ліля знову не могла знайти свого годинника, а я сьогодні не підігравав їй, щоб ми бодай раз прийшли вчасно. Вона, мабуть, пішла до службового входу, відчула щось інтуїцією. Може, яка розмова на сходах або лист, що чекав у швейцара, не знаю, хай там як, Ліля знову спізнилася; ми чекали, тиша перед репетицією, удари молотком десь у задній частині сцени, тиша, режисер за пультом розмовляє з асистентом — про речі не нагальні, але потрібні, щоб не створити в себе та акторів відчуття, ніби чекають тільки на Лілю. Вона от-от прийде, вже пройшла через сцену, тепер у своїй гардеробній. Тиша, потім прокльони режисера, які я розумію навіть у ложі. Ліля аж ніяк не має наміру змушувати людей чекати, — це її особливий дар. Вони чекають. Коли я згодом розповім, що мені довелося почути, Ліля не повірить, бо ще ніколи не чула таких прокльонів, навпаки, вважає, що, коли вона виходить, усі враз стають зачаровані, схиляються перед нею... Чекаю і я, гризу горішки, бо ж у ложі не можна курити, і чекаю...

Вихід леді Макбет.

У светрі, але їй вірять...

Ґантенбайн, щоправда, міг би не втручатися там, де в режисера трапляється якась невдала ідея; жоден режисер не дозволить, щоб йому вказував сліпий. Але я їй усе-таки помічник. Потаємний. Після репетиції.

Наприклад:

Режисер, загалом людина, що живе зоровими враженнями, має ідею вивести Лілю аж на рампу, коли вона захоче омити зі своїх рук кров, що наснилася їй. Щось змінилося, але на гірше. Я дивуюся, що він не бачить, і знову жую горішки, а Ліля тим часом ладна й вийти, отже, на самісіньку рампу... Згодом, на обіді після репетиції, я запитую, чому лікаря й няньку, яких запропонував Шекспір для цієї відомої сцени, викреслено; про таке можна запитати й сліпому, бо я не чув ані лікаря, ані няньки, які, щоправда, й слів не мають, а тільки стоять поряд, поки леді Макбет розмовляє у своєму несвітському сні. Я й справді почув, що їх викреслили, і то саме тому, що в них немає слів. Мої думки при цьому були прості: як Ґантенбайн (не виказавши, що бачить те, що може побачити кожен) може передати свої враження чоловікові, який, засліплений власного ідеєю, якраз смакує ніжним філе-міньйоном? Щоб тепер не виказати себе, що я бачу, я запитую офіціанта, чи немає в них часом філе-міньйона... На наступній репетиції, коли моя леді знову виступає наперед і ставить на рампі свічника, а потім умиває руки не перед лікарем і нянькою, що їх Шекспір вигадав як потаємних глядачів, а саме перед публікою, я заплющую очі, щоб перевірити свої враження. Я прислухаюся до відмінності. Коли Ліля завчала роль удома, не знаючи, що Ґантенбайн, сховавшись, мов нянька та лікар, чує, її голос лунав, як у людини на самоті зі своїм страхом, і я був приголомшений. А тепер ні. Тепер я ще й жую горішки. Той самий текст, той самий голос, а враження інше. Бо вона стоїть на рампі й за нею не підглядають лікар і нянька, яких вона у своєму безумстві не бачить, а просто сама на рампі, а підглядають за нею критик і публіка. Я повинен сказати їй про це. Твій голос звучить, як у дами з так званої оксфордської групи, яка виповідає свою душевну муку, наче оповідку для розваги товариства, кажу я, позіхаючи в паузі, а коли підступає режисер, щоб утішити Лілю, я і його запитую, чи не здається йому, що її голос звучить, як у дами з оксфордської групи, як голос ексгібіціоністки, звучить так, ніби вона стоїть аж на рампі, на самісінькій рампі...

Інколи вони змінюють.

Та ще й кажуть Ґантенбайнові, щоб перевірити йому слух... Після репетиції я завжди чекаю коло службового виходу, спираючись на чорний ціпок, удаю, ніби не знаю найуславленіших акторів, тож попервах і вони проходили повз мене, навіть не кивнувши головою й не виявивши неприязні; але що від того сліпому, коли хто кивне головою! Щонайбільше хто-небудь кине: «Ваша дружина вже йде!» Мимохідь. Чому актор повинен розмовляти з людиною, яка не бачила його? Згодом вони почали кивати головою, на що я, на жаль, щоб не вийти з ролі, ніяк не міг відповісти; я дивлюся очима в простір, наче страхополох на городі, не вітаюся й навіть не помічаю, що їхня увага зростає. Увага до мого слуху. Одного разу хтось озвався до мене й запитав, чи сцена змови в третій дії, тепер, коли вони вже не стоять за сім метрів одне від одного, краще звучить як змова. Ліля, мабуть, розбазікала. Він представився:

— Я Макдуф.

— Так, — підтвердив я, — сьогодні звучало по-іншому.

— Ось бачиш, — проказав Макдуф.

— А вам не здається, — запитав хтось інший, і я бачу, що він звертається лише до сліпого Ґантенбайна, — що було б краще, набагато краще, ба навіть ближче до правди, якби він, — і показав рукою на когось третього, — не бачив відьом, які б тут, так би мовити, лише представляли мене?

Я мовчу.

— Невже вам не здається? — знову запитує він і згадує, що я не бачу його. — Я Макбет.

Я теж представляюся:

— Ґантенбайн.

Вони беруть мене за мою руку сліпого.

— Я Банко, — каже третій.

— Дуже приємно, — кажу я.

Ліля завжди виходить остання.

Я уявляю собі:

То те, то се, мені вже набридло грати роль Ґантенбайна, і я подався на лоно природи. Пообідня пора в парку Грюневальд. Я підібрав соснову шишку й кинув її якомога далі в озеро Круме-Ланке, і Пач, наш собака, стрибнув у тиху бурувату, вкриту бульбашками воду. Я бачив шишку на воді, а він, засліплений завзяттям, загрібаючи лапами, не бачив. Я кинув другу шишку. Випростав руку й показав, щоб собака

1 ... 27 28 29 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"