Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Що це він тягнув? У нього на сідлі було щось приторочено? — спитав Алек Сендер.
— Я навіть не зрозумів, людина це чи ні, — сказав він.
— Я нічого не бачила, — сказала міс Гебершем. Він знову вивів коня на шлях. — А може… — почала вона.
— Алек Сендер його вчасно почує, — сказав він. Тому Здоровань знову попрямував твердою непохитною ходою нагору, а він ніс лопату, стискаючи ремінь під худою жорсткою литкою міс Гебершем з одного боку, а з іншого Алек Сендер ніс кирку, підіймаючись угору, справді рухаючись дуже швидко у сильному, п’янкому, ясно відчутному, живому сосновому запаху, який робив щось із легенями, як і з подихом (це поставало у нього в уяві: він ніколи не куштував цього на смак. Він міг би — ковток з чаші для причастя тут інше, бо це був не просто ковток, але й кислий, освячений і гострий: безсмертна кров Господа нашого, яку не куштують на смак, вона не рухається вниз, у шлунок, а прямує вгору та назовні, у Всевідання між добром і злом, і вибором, і зреченням та прийняттям назавжди — за столом у День Подяки та на Різдво, — але він ніколи не хотів). Вони зараз досягли гребеня, відкриті простору, що простягався далі, невидимий у темряві, але з відчуттям височини і простору; удень він міг це бачити, хребет і сосни — густо порослий хребет, повернутий на схід і на північ, достеменно як гори у Кароліні, а ще раніше — як у Шотландії, на батьківщині його предків, але він її не бачив, і зараз трохи забракло подиху, і він міг не тільки чути, але й відчувати, як у Здорованя з легенів хрипко, різко й коротко вихоплюється подих, бо кінь справді намагався подолати цей крутосхил, навіть несучи вершника і тягнучи двох; міс Гебершем, яка, притримуючи його, присаджувала, доки вони не зійшли на справжню вершину гребеня і Алек Сендер знову не сказав: «Тут», — і тоді міс Гебершем повернула коня з дороги, бо він ще нічого не бачив, доки вони не покинули шлях, і тільки тоді йому відкрилася розчищена ділянка — не тому, що це була ділянка, а тому, що, вихоплений слабким зоряним світлом, там стирчав, трохи похилившись, вузький стовпчик мармурового надгробка. І йому ледь було видно церкву (вивітрену, нефарбовану, дерев’яну, навряд чи більшу, ніж звичайна кімната), навіть коли він підвів Здорованя позаду та прив’язав повіддями до деревця, одстебнув мотузку з кільця та попрямував туди, де чекали міс Гебершем і Алек Сендер.
— Це має бути лише одна свіжа могила, — сказав він. — Лукас казав, тут з минулої зими нікого не ховали.
— Так, — погодилася міс Гебершем. — І квіти теж. Алек Сендер уже знайшов. — Але щоб переконатися (він тихо благав, сам не знаючи кого: «Я й так нароблю купу помилок, але хай це не буде однією з них»), він накрив ліхтарик своїм зіжмаканим носовичком, так, щоб один тонкий промінець на секунду вихопив із мороку свіжий горбок з жалюгідним розсипом вінків, букетів і навіть окремих квіток, а потім ще камінь — тримаючи ліхтарик настільки довго, аби прочитати вирізьблене ім’я:
АМАНДА ВОРКІТТ
дружина
Н. Б. Форреста Ґаврі
1878—1926
Потім клацнув ліхтариком, загасивши його, і знову розстелилася пітьма, і війнуло сосновим запахом, і вони стояли біля свіжої могили, усе ще нічого не роблячи.
— Ненавиджу це, — сказала міс Гебершем.
— Не лише ви, — мовив Алек Сендер. — До вантажівки півмилі. Спуск.
Вона наважилася; вона була перша.
— Зсунь квіти, — сказала вона. — Обережно. Тобі видно?
— Так, м’, — відповів Алек Сендер. — Небагато їх. Вигляда, наче їх просто так розкидали.
— Але ми так не зробимо, — сказала міс Гебершем. — Зсунь їх обережно. — І вже, мабуть, була майже одинадцята; може, часу їм не лишалося; Алек Сендер мав рацію: це треба зробити, щоб повернутися до машини та поїхати геть, повернутися до міста і далі, не зупиняючись, навіть не маючи часу подумати, вести машину, тримати кермо, стежити за вантажівкою, щоб рухатися далі, щоб ніколи більше сюди не повертатися; але тоді вони взагалі не мали часу, вони знали це ще до того, як покинути Джефферсон, і він на мить подумав: якби Алек Сендер сказав правду, що не поїде, і вчинив би так, а якби він дістався сюди сам, а потім (швидко)… ні, він не думатиме про це взагалі, і Алек Сендер спочатку заходився копати лопатою, а він узявся за кирку, хоча бруд був ще таким сипким, що кирки й не було потрібно (а якби ґрунт не був таким сипким, вони б небагато розкопали і за денного світла); двома лопатами можна було б розрити швидше, але вже занадто пізно, доки раптом Алек Сендер не передав йому лопату, не покинув яму і не щез, і (навіть не світячи ліхтариком) з тим самим відчуттям, понад зір і слух, яким він збагнув, що Здоровань зачув ворушкий пісок, і яким він виявив коня чи мула, що спускався тоді з гори, за хвилину чи більше, доки вони з міс Гебершем були здатні розрізнити ці звуки, повернувся з коротким легким рубанцем — отже, тепер у кожного було по лопаті, — і він чув спочатку «хляп!», а потім слабкий свист, коли Алек Сендер устромляв дошку в ґрунт, а потім вигортав землю нагору та викидав з ями, перепочиваючи, вимовляючи «Ха!» щоразу — звук, в якому вирувала стримувана лють, усе швидше і швидше, доки вигуки не частішали та не чергувалися майже так само стрімко, як удари рубанцем: «Ха!.. Ха!.. Ха!..», і він озвався до нього через плече:
— Розслабся. Ми робимо все правильно, — і, на мить випроставши втомлену спину, щоб витерти спітніле обличчя, побачив над собою, як і завжди, силует міс Гебершем, непорушний на тлі небокраю — постать у приталеній бавовняній сукні і круглому капелюшку на самісінькій маківці, точно такому, як носили раніше, років зо п’ятдесят тому, небагато хто бачив такі убори і, напевно, уже ніхто не побачить, — вона дивилася вгору над напіврозритою могилою; знову
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Порушник праху, Вільям Фолкнер», після закриття браузера.
