Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

— Чому? — хоче знати Закарі. — Вони теж намагаються туди потрапити?

— Ні, принаймні мені про це невідомо, — каже Доріан. — Але вони не хочуть, щоб ми опинилися там. Вони більше не хочуть, щоб хтось туди ходив. Знаєте, як зруйнувати двері, утворені за допомогою фарби?

— Як?

— Досить заляпати їх іншою фарбою, a фарба в них є завжди.

Закарі споглядає з вікна будинки, що пролітають повз, сніжинки, які вже потроху вкривають дорожні знаки та дерева. Він розрізняє Емпайр-Стейт-Білдінг, яскраво освітлений, білий на тлі неба, і розуміє, що й гадки не має, котра година, але не завдає собі клопоту подивитися на годинник.

Телеекран у таксі дає рекламу фільмів, і хлопець тягнеться, щоб вимкнути звук. Він більше не переймається жодними подіями у світі, справжніми чи вигаданими.

— У нас, напевно, нема часу зупинитися, щоб я взяв свою сумку, — каже він, наперед знаючи відповідь. Його контактні лінзи вже розпочали війну з очима.

— Я простежу, щоб ваші речі якомога швидше повернулися до вас, — обіцяє Доріан. — Розумію, маєте багато запитань до мене, тож я докладу всіх зусиль, аби відповісти на них, щойно опинимося в безпеці.

— А зараз ми в небезпеці? — перепитує хлопець.

— Правду кажучи, я просто вражений, що ви звідти вибралися, — зізнається чоловік. — Ви, напевно, заскочили їх зненацька. Інакше вони б вас не відпустили.

— Авжеж, — бурмоче собі під ніс Закарі, пригадуючи підслухану телефонну розмову.

Вони не мали наміру відпускати його. Чай, мабуть, узагалі не планували.

— Вони від самого початку знали, хто я, — каже він Доріанові. — Дівчина, яка відчинила двері, була у Вермонті, вдавала студентку, але я не відразу її впізнав.

Доріан супиться, проте мовчить.

Вони сидять мовчки, поки таксі мчить вулицями.

— Це Мірабель малює двері? — цікавиться Закарі. Таке запитання здається цілком доречним.

— Так, — відповідає чоловік.

У деталі не вдається. Закарі зиркає на нього, але він дивиться у вікно, неспокійно похитуючи ногою.

— Чому ви думали, що я знаю її?

Доріан обертається й дивиться на нього.

— Бо ви танцювали з нею на вечірці, — відповідає він.

Закарі намагається пригадати розмову з жінкою, вбраною в Короля чудовиськ, але в голові лише уривки й туман.

Він уже хоче запитати Доріана, звідки той її знає, але таксі гальмує перед зупинкою.

— На розі було б чудово, дякую, — каже чоловік водієві, простягає йому готівку й відмовляється від решти. Закарі стає на хідник, намагаючись зорієнтуватися. Вони зупинилися неподалік від Центрального парку поряд із зачиненими на ніч воротами, навпроти великої будівлі, яку він упізнає.

— Ми йдемо до музею? — цікавиться хлопець.

— Ні, — заперечує Доріан. Він дивиться, як від’їжджає таксі, а потім перестрибує стінку парку. — Покваптеся, — підганяє чоловік Закарі.

— Хіба парк не зачинений? — дивується хлопець.

Але Доріан уже йде попереду, зникаючи в затінку вкритих снігом гілок. Закарі незграбно перелізає крижану стінку, мало не втрачаючи рівновагу з її іншого боку, але втримується, проте руки в нього тепер брудні й мокрі від розтопленої криги.

Він іде назирці за Доріаном парком, петляючи безлюдними доріжками й залишаючи сліди на незайманому снігу. Між деревами можна розпізнати щось схоже на замок. Не віриться, що вони в самісінькому центрі міста.

Вони минають знак, який повідомляє, що ця частина закрижанілого листя — Шекспірівський садок, а потім перетинають невеличкий місток над замерзлим ставком, і тоді Доріан сповільнює ходу й зупиняється.

— Схоже, ця ніч на нашому боці, — каже чоловік. — Ми дісталися сюди першими. — Він рукою вказує на арку в скелі, наполовину заховану в тінь.

Двері, намальовані на грубому камінні, прості, не такі оздоблені, як ті, що бачив Закарі. Прикрас на них нема, сама лише блискуча куляста ручка бронзового кольору й такі самі петлі на простих дверях, що здаються дерев’яними. Скеля занадто нерівна, щоб обдурити око. Над дверима літери схожі на вирізьблені. Мову Закарі не впізнає, можливо, це грецька.

— Непогано! — озивається сам до себе Доріан, читаючи текст над дверима.

— Що там написано? — запитує Закарі.

— Пізнай самого себе[26], — каже чоловік. — Мірабель — прихильниця прикрас, я здивований, що їй вистачило на них часу за такої погоди.

— Це половина девізу родини Роулінзів, — повідомляє Закарі.

— А яка друга половина?

— І навчись страждати.

— Може, вам слід подумати про те, щоб змінити цю частину, — пропонує Доріан. — Візьмете на себе цю честь? — додав він, змахуючи в бік дверей.

Закарі тягнеться до кулястої ручки, геть не впевнений, що справді вірить, наче це не якийсь вигадливий розіграш.

Якась частина його чекає, що з нього сміятимуться, але рука торкається холодного металу, круглого й тривимірного. Ручка повертається легко, і двері розчахуються. Перед хлопцем постає значно більший, ніж це взагалі можливо, простір. Закарі вдивляється та вклякає на місці.

А потім чує позад них якесь шурхотіння серед дерев.

— Уперед, — каже Доріан і штовхає його, різко вдаривши поміж лопатками.

Закарі стрімголов летить у двері. Тієї самої миті щось вологе влучає в спину, затікає на шию і стікає по руці.

Хлопець опускає погляд на долоню, упевнений, що на ній кров, але натомість бачить блискучу фарбу, краплі якої, подібні до розплавленого золота, розповзаються між пальцями.

А Доріан зник.

Те, що кілька секунд тому було позад нього дверима, тепер перетворилося на стіну із суцільного каменю. Закарі гупає по ній руками, залишаючи металеві плями золотої фарби на гладкому темному камінні.

— Доріане! — гукає він, але у відповідь чує лише відлуння свого голосу.

Коли луна стихає, западає гнітюча тиша. Дерева не шелестять, удалині не мчать мокрою бруківкою машини.

Закарі кличе чоловіка знову, але луна звучить нерішуче, мов знає, що тут її ніхто не почує. Хай би де воно було це «тут».

Хлопець відвертається від укритої золотистими плямами стіни й роззирається. Він стоїть на кам’яному клаптику в місці, схожому на печеру. У круглому отворі вирізані спіральні сходи, що ведуть униз, і звідкілясь нагору ллється м’яке тепле світло, схоже на спалахи вогнища, але не таке мінливе.

Закарі відходить від того місця, де були двері, і повільно спускається