Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
31
З мого житла на вулиці Тассо наш район здавався блідою купою каміння, що бовваніла вдалині біля підніжжя Везувію. Мені хотілося, щоб так було завжди: тепер я стала іншою людиною і не бажала мати з районом нічого спільного. Але тут я також переоцінювала власні сили. Уже за три чи чотири дні після швидкого прибирання нового помешкання я не втрималася. Одягла дівчаток у святкове вбрання, сама ретельно причепурилася й сказала: «Ходімо провідаємо бабусю Іммаколату, діда Вітторіо, тітку й дядьків».
Ми вирушили вранці, на площі Амедео сіли в метро. Дівчатка розвеселилися, коли під час прибуття поїзда їм раптом різким поривом вітру закублило волосся, розвіяло сукенки, перехопило подих. Я не бачила матір і не говорила з нею від того дня, як вона влаштувала скандал у Флоренції. Я побоювалася, що вона не захоче мене бачити, а тому не зателефонувала, щоб попередити про наш візит. Але, правду кажучи, на те була в мене й інша причина. Я вперто товкла собі: я тут з певного приводу, хочу побувати там чи тут. Насправді наш район асоціювався для мене перш за все з Лілою. А тому планувати наперед той візит означало б вирішити, як мені з нею поводитися. Я ніяк не могла визначитися, а отже, краще було довіритися випадку. Але оскільки я могла несподівано з нею зустрітися, я з особливою ретельністю одягла доньок і причепурилася сама. Мені хотілося, щоб вона, якщо таке станеться, затямила, що я – порядна жінка, а мої діти не страждають, не покинуті напризволяще і їм живеться добре.
День видався насиченим переживаннями. Ми пройшли через тунель, минули заправку, де працювала Кармен зі своїм чоловіком Роберто, перетнули наш двір. Коли піднімалися затертими сходами будинку, де я народилася, моє серце скажено калатало в грудях. Деде й Ельза збуджено перегукувалися, ніби вирушили у хтозна-які пригоди. Я виставила їх перед собою й подзвонила у двері. Почулося нерівномірне шаркання ніг матері, вона відчинила двері й витріщилася на нас так, ніби побачила трьох привидів. Я теж, на своє незадоволення, не втрималася від здивування. Між тією жінкою, що стояла переді мною, і тією, яку я сподівалася побачити, було мало схожого. Мати дуже змінилася. На якусь мить я навіть подумала, що це її двоюрідна сестра, з якою ми бачилися колись давно, коли я була ще зовсім мала. Вона була дуже на неї схожа, хоча та старша років на шість-сім. Мати дуже схудла, кістки обличчя, ніс, вуха здавалися величезними.
Я спробувала обійняти її, але вона відхилилася. Батька вдома не було, Пеппе й Джанні – теж. Допитатися в неї, де вони, було нелегко. Добру годину вона не проронила до мене ані слова. А от дітям зраділа. Розхвалювала їх, які вони гарні, а потім одягла на них здоровенні кухарські фартухи, щоб не забруднилися, і взялася готувати цукрові льодяники. Я весь час почувалася незручно, адже вона поводилася так, ніби мене не існувало. Коли я спробувала дорікнути дівчаткам, що вони їдять забагато карамельок, Деде з готовністю звернулася до бабусі:
– А можна нам іще?
– Їжте, скільки вам заманеться, – відповіла мати, навіть не глянувши в мій бік.
Так само вона повелася й тоді, коли відпустила онучок погратися у дворі. У Флоренції, Генуї, Мілані я ніколи не дозволяла їм виходити надвір самим. Тож я зауважила:
– Ні, дітки, не можна, не виходьте з дому.
– Бабусю, можна нам піти? – запитали мої доньки майже в унісон.
– Я ж уже сказала, що можна.
Ми залишилися наодинці. Я промовила несміливо, ніби сама була ще дитиною:
– Я переїхала. Винаймаю квартиру на вулиці Тассо.
– Молодець.
– Три дні тому.
– Молодець.
– Я написала ще одну книжку.
– А яке мені до того діло?
Я замовкла. Вона з відразою на обличчі розрізала навпіл лимон і вичавила сік у склянку.
– Чому ти п’єш лимонний сік? – запитала я.
– Бо від одного твого виду мені скрутило шлунок.
Долила у склянку трохи води, додала соди, випила одним духом ту пінисту суміш.
– Ти нездужаєш?
– Ще чого!
– Так і є. Ти до лікаря зверталася?
– Оце буду ще витрачатися на лікаря й ліки!
– Еліза знає, що ти хворієш?
– Еліза вагітна.
– А чому ви мені нічого не сказали?
Вона промовчала. Тяжко зітхнувши, поставила склянку на мийку, витерла рота тильним боком долоні. Я запропонувала:
– Ходімо разом до лікаря. У тебе ще щось болить?
– Усі мої болячки від тебе! Це через тебе в мене лопнула вена в животі.
– Що ти таке кажеш?
– Ти мене в труну загониш!
– Я тебе дуже люблю, мамо.
– А я тебе – ні. Ти переїхала до Неаполя з дітками?
– Авжеж.
– А твій чоловік – ні?
– Ні.
– Ну, то щоб я тебе більше в цьому домі не бачила!
– Мамо, часи змінилися. Можна гідно жити й після розлучення з чоловіком, а можна й іншого знайти. Чому ти так гніваєшся на мене, а Елізі, яка завагітніла неодруженою, нічого не кажеш?
– Тому що ти – не Еліза. Еліза хіба вчилася стільки, як ти? Хіба я покладала на Елізу такі сподівання, як на тебе?
– Я роблю дещо таке, що мало б тебе тішити. Прізвище Ґреко стало відомим. Про мене навіть за кордоном трохи чули.
– Ти переді мною кирпу не дери, ти тут – ніхто! Те, що ти вважаєш важливим,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втраченої дитини, Елена Ферранте», після закриття браузера.