Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Як і колись, міністр розмовляв з Тамакадзурою через завісу. «На жаль, досі я не мав приводу, щоб зустрітися з вами, — сказав він. — Останнім часом я майже ніде, крім палацу, не буваю, а мені не один раз так хотілося поговорити з вами про минуле... До речі, користуйтеся, будь ласка, послугами моїх синів у разі потреби. Я неодноразово напучував їх проявляти вам свою добру волю».
«Тепер, коли з плином років моє становище у світі стало відчутно нижчим, а ви все одно приділяєте мені увагу, я ще глибше розумію, яким незабутньо добрим був ваш батько», — відповіла Тамакадзура й наче між іншим згадала про пропозицію, отриману від імператора Рейдзея. — Оскільки без надійної опори служба в палаці для дочки була б незавидною, то я ніяк не можу зважитися».
«Кажуть, начебто ви отримали пропозицію і від нинішнього Імператора. Навіть не знаю, що вам і порадити... — провадив далі Юґірі. — Хоча зречення престолу імператора Рейдзея означає, що дні його величі минули, але він, як і раніше, гарний собою і його рідкісна краса немов непідвладна часу. Якби я мав дочку, гідну стати поруч з ним, я довго не роздумував би, але, на жаль, серед моїх дочок немає такої, яка могла б змагатися з блискучими особами його оточення. Крім того, невідомо, як до цього поставиться ньоґо Кокіден, матір Першої принцеси. Наскільки я знаю, для багатьох вона була головною перешкодою».
«Але саме вона написала мені, що не знає, чим згаяти час, а тому сподівається, що спільна з Імператором турбота про юну особу допоможе їй розвіятися. Ось тому я повсякчас думаю, що ж мені робити», — відповіла Тамакадзура.
Від Тамакадзури всі гості вирушили до Третьої принцеси на Третю лінію. Ніхто не міг оминути її оселі: одні на знак вдячності за давню прихильність до них її батька, імператора Судзаку, інші через тісний зв’язок з покійним Ґендзі. Сини Тамакадзури — Цюдзьо, Бен і То-дзідзю — приєдналися до Правого міністра, внаслідок чого його почет став ще величнішим.
Надвечір до Тамакадзури приїхав Каору. Вже раніше в її домі зібралося чимало юнаків, один від одного вродливіших, та коли з’явився Каору, то привернув до себе погляди всіх присутніх. «О, з таким ніхто не зрівняється! От була б чудова пара з нього та нашої Ооїґімі{127}!» — як звичайно, зашепотіли зухвалі молоді служниці. Юнак і справді був дуже гарний, а крім того, за кожним його порухом навколо поширювалися неземні пахощі. Навіть недосвідчена дівчина (яка, щоправда, мусила б мати чутливу душу) не засумнівалася б ані на мить, що він найкращий.
Тамакадзура перебувала в молитовні. «Проведіть його сюди», — наказала вона, і Каору, піднявшись східними сходами, зупинився перед завісою, що прикривала двері. На молодій сливі, що росла неподалік у саду, вже набрякли бруньки й було чути перші, ще боязкі трелі солов’я... Заворожені красою гостя, жінки намагалися жартувати з ним, але, на жаль, він поводився настільки церемонно, що служниця високого рангу Сайсьо не витримала й сказала:
«Кажуть, що зблизька
Ти духмянієш краще,
Ніж на дереві, сливовий цвіте{128}.
Тож відкривай тепер нам
І свою красу звабливу...»
«Спритно придумала!» — подумав Каору і відповів:
«Хоч здалека
Сливове дерево
Засохлим видається,
Та зберігаються у ньому
Першого цвіту пахощі.
Якщо не вірите, то рукавів моїх торкніться...».
«Справді, «не стільки колір, скільки аромат...»{129} — зашепотіли жінки, як видно, готові на все, аби тільки торкнутися рукавів гостя. Але саме тоді із внутрішніх покоїв вийшла Тамакадзура.
«Ну, куди це годиться? — тихенько дорікнула вона жінкам. — Та чи вам не сором так зухвало поводитися, хоч би і перед праведником?»
Каору, звісно, не подобалося, що люди прозвали його праведником. Того разу з ним поряд був То-дзідзю, син Тамакадзури, який ще не почав прислуговувати у палаці, а тому не поїхав з новорічними привітаннями. На двох тацях з аквілярії гостю подали плоди і вино.
«Якщо Правий міністр Юґірі з роками все більше скидається на покійного Ґендзі, то в цьому юнакові такої схожості не видно. Але він так спокійно й гідно поводиться... Можливо, Ґендзі був таким в юності», — думала Тамакадзура і, згадуючи про минуле, мимоволі просльозилася. Після того як Каору пішов, в будинку ще довго витав, хвилюючи жінок, його духмяний аромат.
Невдоволений тим, що його прозвали праведником, Каору після двадцятого дня першого місяця, коли сливи повністю розцвіли, знову приїхав до То-дзідзю, щоб показати цим зухвалим жінкам, що йому зовсім не чужі любовні почуття, як їм здалося. Наблизившись до серединних воріт, він помітив хлопця в такому ж, як у нього, вбранні. Той спробував сховатися, але Каору, затримавши його за рукав, з’ясував, що це син Правого міністра, Куродо-но сьосьо, який мав звичку блукати навколо дому Тамакадзури. «Напевне, його зачарували звуки біва і кото «со», що линуть із Західних покоїв, — подумав Каору. — От нещасний! Який тяжкий гріх бере на себе, коли прагне забороненого кохання!» Але невдовзі звуки струн замовкли.
«Ходімо, покажете мені дорогу, бо я її не знаю», — попросив Каору. Наспівуючи стиха «Гілку сливи», юнаки підійшли до червоної сливи перед західною галереєю. Одяг Каору випромінював пахощі сильніші, ніж сливовий цвіт, тож зачаровані ними жінки, відчинивши бічні двері, почали досить майстерно підігравати співу юнаків на кото. Приємно здивований майстерністю, з якою вони справлялися з тональністю «рьо», важкою для виконання на японському кото, Каору проспівав пісню ще раз. Біва також звучала прекрасно.
Захоплений високим мистецьким смаком мешканок дому, Каору поводився того вечора набагато вільніше, ніж зазвичай, і навіть спробував жартувати з жінками. Хтось із них просунув з-під завіси японське кото. Хлопці так завзято поступалися один одному правом грати на ньому, що довелося втрутитися Тамакадзурі. «Я чула, що пан Дзідзю{130} грає на кото майже так само, як колись грав мій покійний батько, — передала вона їм через свого сина То-дзідзю. — Я давно вже хотіла послухати його. Може, сьогодні він заграє, «солов’їними трелями заворожений...»{131}. Подумавши, що не варто коверзувати, коли його так чемно просять, Каору знехотя підкорився, і полився з японського кото потік чарівних звуків. Тамакадзура ніколи не зазнала батьківської любові, але згадка про те, що його більше немає на світі, з будь-якого приводу, як-от гра Каору, огортала її душу сумом. «Він напрочуд схожий на Касіваґі, покійного молодшого брата! — подумала вона. — Як дивно! Та й манера гри на кото у нього така сама...» І Тамакадзура заплакала. Втім, може то давався взнаки її вже немолодий вік.
Куродо-но сьосьо красивим голосом заспівав пісню «Цей палац»{132}. Оскільки поряд не було прискіпливих знавців музики,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу», після закриття браузера.
