Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

Різні типи погоди пролинали в нього над головою один за одним, від сонячних днів до дощових, від мряки до сяйва. Можна було і за світанками спостерігати, й за присмерками, й за денними перетвореннями, й за ранньовечірніми, й за нічними. Навіть чорне небо не завмирало. Хмари пливли крізь темряву, місяць постійно змінював форму, віяв вітер. Інколи на Квінновому клапті неба навіть прозирала зірка, й тоді він думав, чи вона досі сяє, чи вже давно вигоріла.

*

Отже, спливали дні. Стіллман не з’являвся. У Квінна нарешті скінчилися гроші. Він готувався до цього моменту вже певний час, і під кінець заощаджував копійки із маніакальною точністю. Він не витрачав ані цента, не зваживши спершу, чи ця покупка справді необхідна, не обдумавши всі наслідки, позитивні й негативні. Проте навіть найсуворіша економія не могла запобігти неминучому.

Квінн виявив, що більше не протримається, десь у середині серпня. Автор встановив цю дату шляхом ретельного дослідження. Проте невиключено, що цей момент настав раніше, ще в кінці липня, чи пізніше, на початку вересня, адже такі дослідження завжди лишають певний простір для похибки. Проте, спираючись на всі доступні йому факти, сумлінно проаналізувавши докази й переглянувши всі очевидні нестикування, автор стверджує, що подальші події сталися у серпні, в інтервалі між 12-м і 25-м.

У Квінна майже нічого не лишилося — ​кілька монет, менше долара. Він був певен, що за час відсутності йому мусили перевести гонорар. Потрібно просто забрати чеки зі скриньки на пошті, віднести в банк і отримати готівку. Якщо все пройде добре, то він уже за кілька годин повернеться на Іст 69-ту вулицю. Ми ніколи не довідаємося, з якими муками він полишав насиджене місце.

Грошей йому не вистачило навіть на автобус. Отже, він уперше за багато тижнів рушив у дорогу. Він відвик переставляти ноги, послідовно рухатися з одного місця в інше, розмахувати руками вперед-назад, відчувати асфальт під підошвами. Аж ось він прямує на захід по 69-й вулиці, звертає направо на Медісон-авеню і рушає на північ. Ноги в нього ослабли, в голові панувала пустка. Йому раз у раз доводилося спинятися, щоб перевести подих, а якось він поточився й мусив вхопитися за ліхтар, щоб не впасти. Він встановив, що найкраще йому йдеться, коли майже не піднімати ноги й шаркати вперед повільними кроками. Так він зберігав енергію для переходів, де доводилося ретельно триматися рівноваги, перш ніж зійти з тротуару і знову на нього зайти.

На 84-й вулиці він на хвильку спинився перед крамницею. На фасаді було дзеркало, і Квінн побачив себе вперше, відколи почалося його чергування. Не те, щоб він боявся на себе поглянути. Це просто не спадало на думку. Його надто поглинула робота, часу думати про себе не лишалося, тож питання зовнішнього вигляду перестало його хвилювати. Коли він поглянув на себе у дзеркалі, то не відчув ані шоку, ані розчарування. Він узагалі нічого не відчув, бо, правду кажучи, не ототожнював побачене зі собою. Йому здалося, що він бачить у дзеркалі незнайомця, й навіть рвучко обернувся подивитися, хто це. Але біля нього нікого не було. Він повернувся назад, щоб придивитися до дзеркала уважніше. Він розглядав обличчя, риса за рисою, й нарешті почав розуміти, що ця особа має певну схожість із тим, кого він називає собою. Так, імовірно, це і є Квінн. Не засмутився він і тоді. Трансформація у зовнішності була така стрімка, що його мимоволі зацікавила. Він перетворився на безхатька. Одяг вицвів, обшарпався, пішов коростою бруду. Обличчя вкривала густа шпакувата борода. Волосся стало довге й кошлате, за вухами збилося в ковтуни, кучері зміїлися ледь не до плечей. Він понад усе нагадував собі Робінзона Крузо й дивувався, як швидко відбулися такі зміни. Минуло лише кілька місяців, а він став іншою людиною. Він спробував згадати себе-колишнього, але не зміг, тож поглянув на нового Квінна і стенув плечима. Та й байдуже. Колись був один, тепер став інший. Це не погано і не добре. Інакше, та й усе. Він пройшов іще кілька кварталів на північ, а тоді звернув наліво, перейшов П’яту авеню і рушив уздовж стіни Центрального парку. На 96-й вулиці ввійшов у парк і потішився, опинившись поміж дерев і трав. Пізнє літо немилосердне до зелені, подекуди прозирали бурі, сухі клапті землі. А ось на деревах над ним і далі шуміло листя, а навколо вигравали світло й тіні: Квіннові видалося, що тут чудесно красиво. Стояв пізній ранок, до пообідньої спеки лишалося ще кілька годин.

Десь на півдорозі через парк Квінна охопило бажання відпочити. Тут не було ані вулиць, ані будинків, які вказували б, скільки він пройшов, і йому раптом здалося, що він на ногах уже багато годин. Йому здавалося, що на те, аби сягнути іншого краю парку, піде ще день чи два швидкої ходи. Він іще кілька хвилин протримався, а тоді коліна підкосилися. Неподалік височів дуб, і Квінн рушив до нього, спотикаючись, як п’яничка, що намагається дістатися до ліжка, вернувшись серед ночі з пиятики. Підклавши під голову червоний записник замість подушки, він вмостився на порослому травою горбику на північ від дерева й заснув. То вперше за кілька місяців він спав безпробудно, і прокинувся аж наступного ранку.

Годинник на зап’ястку підказав, що зараз пів на десяту. Він здригнувся: стільки часу згаяв марно. Квінн встав і покрокував на захід, вражений тим, що відновив сили, але проклинаючи себе за години, згаяні на те, аби їх повернути. Він був невтішний. Хай би що він зробив, йому завжди здаватиметься, що вже пізно. Хай хоч сто років біжить, а двері тільки закриватимуться в нього перед носом.

Він вийшов із парку на 96-й вулиці й попростував далі на захід. Побачивши на перехресті з Дев’ятою авеню телефонну будку, він раптом згадав про Остера і чек на п’ятсот доларів. Можна заощадити трохи часу, забравши ті гроші зараз. Можна піти просто до Остера, покласти в кишеню готівку й не вештати поштою й банком. Чи є в Остера готівка? Якщо ні, то можна домовитися зустрітися у банку.

Квінн зайшов у будку, покопирсався в кишені, вигріб усі гроші, які в нього лишалися — ​два десятипенсовики, четвертак і вісім пенні. Він подзвонив у довідку, щоб дізнатися номер, забрав свій десятипенсовик із віконечка для повернення монет, знову його вставив і подзвонив. Остер взяв слухавку після третього гудка.

— Це Квінн, — ​сказав Квінн.

Зі слухавки долинуло зітхання.

— Де ви в біса вешталися? — ​Голос у Остера був роздратований. — ​Я вам тисячу разів дзвонив.

— Зайнятий був, працював над справою.

— Якою справою?

— Якою-якою, Стіллмановою. Пам’ятаєте?

— Пам’ятаю, звичайно.

— Тому і дзвоню. Я хочу прийти по гроші, по п’ятсот доларів.

— По які гроші?

— Чек пам’ятаєте? Я дав вам чек. Виписаний на ім’я Пола Остера.

— Пам’ятаю, звичайно, тільки немає ніяких грошей. Я тому вам і дзвонив.

— Ви не мали права витрачати ці гроші, — ​заволав Квінн. Його раптом охопила лють. — ​Це ж мої гроші.

— Нічого я не витрачав, чек не пройшов.

— Я вам не вірю.

— Якщо хочете, приходьте, подивіться на квитанцію з банку. Він у мене на столі. Чек фальшивий.

— Не може бути.

— Може. Тільки