Читати книгу - "Людина у високому замку, Філіп Кіндред Дік"

я пишу ці слова. Коли я пригадую мужні вчинки гера Бормана для порятунку німецького народу від ворогів як зовнішніх, так і внутрішніх, а також приголомшливо суворі заходи, які він застосував до саботажників та зрадників, ладних відступитися від загальнолюдської мрії про космос, в глибини якого після цілої вічності поринули біляві блакитноокі нордичні раси у своєму...

Він урвав, не знаючи, як завершити це речення. Міс Ефрайкян зупинила диктофон, чекаючи.

— Це великі часи,— сказав він.

— Мені це записати, сер? Це частина повідомлення?

Вона невпевнено ввімкнула диктофон.

— Я звертався до вас.

Вона усміхнулася.

— Прокрутіть, що я надиктував,— сказав містер Таґомі.

Диктофон загудів. А потім він почув, як із дводюймового динаміка долинає його тихесенький металічний голос: «...мужні вчинки гера Бормана для порятунку...» Він слухав це комашине пищання, яке й далі долинало з диктофона. «Коливання і тертя голосових зв'язок»,— подумав він.

— Я придумав, як завершити,— сказав він, коли запис закінчився.— ...рішучому намірі возвеличити й принести себе в жертву, і в такий спосіб забезпечити собі таке місце в історії, яке не зможе заперечити жодна інша життєва форма, хоч що б трапилося.— Він помовчав.— Усі ми — комахи, які навпомацки деруться до чогось,— сказав він міс Ефрайкян.— До чогось страшного чи божественного. Ви згодні?

Він вклонився. Міс Ефрайкян, яка сиділа з диктофоном, легенько вклонилася у відповідь.

— Надсилайте,— сказав він.— Підпишіть. Щиро ваш і так далі. Якщо хочете, попрацюйте над реченнями, щоб вони набули якогось сенсу.

Коли вона рушила до дверей, містер Таґомі додав:

— Або так, щоб вони нічого не означали. Як забажаєте.

Прочиняючи двері, вона з подивом озирнулася на нього. Коли вона пішла, він повернувся до своїх рутинних денних справ. Але майже одразу через внутрішній переговорний пристрій зателефонував містер Ремзі:

— Сер, на зв'язку містер Бейнс.

«Добре,— подумав містер Таґомі,— тепер ми зможемо поговорити про важливе».

— З'єднайте,— сказав він, піднімаючи слухавку.

— Містере Таґомі,— почувся голос містера Бейнса.

— Доброго дня. Через звістку про смерть канцлера Бормана мені вранці довелося терміново залишити офіс. Однак...

— Містер Ятабе ще не виходив на зв'язок із вами?

— Ще ні.

— А ви наказали своїм співробітникам очікувати на нього?

Здавалося, містер Бейнс хвилюється.

— Так. Щойно він прибуде, його проведуть до мене.

Він подумки занотував: треба сказати містеру Ремзі.

Він досі не знайшов на це часу. «Отже, ми не розпочнемо переговори, поки не з'явиться цей літній джентльмен?» Він відчув розчарування.

— Сер,— почав він,— мені б хотілося почати якнайшвидше. Чи ви готові показати нам ваші форми для лиття? Попри сьогоднішнє сум'яття...

— Дещо змінилося,— сказав містер Бейнс.— Ми почекаємо містера Ятабе. Ви точно впевнені, що він іще не прибув? Я хочу, щоб ви пообіцяли попередити мене одразу, щойно він з'явиться у вас. Будь ласка, зробіть усе можливе, містере Таґомі.

Голос містера Бейнса звучав напружено, нервово.

— Даю вам слово.

Тепер і містер Таґомі відчував занепокоєння.

«Смерть Бормана — ось що спричинило зміни».

— А поки що,— швидко мовив він,— я б охоче насолодився вашим товариством. Може, сьогодні за обідом? Я поки ще не мав нагоди пообідати.

Імпровізуючи, він вів далі:

— Проте нам доведеться почекати, перш ніж ми матимемо змогу перейти до конкретики, можливо, у нас буде нагода поспілкуватись про стан світу загалом, зокрема про...

— Ні.

«Ні?» — подумав містер Таґомі.

— Сер,— сказав містер Таґомі,— я сьогодні почуваюся доволі кепсько. Зі мною трапився прикрий випадок, і я сподівався поділитися з вами...

— Мені шкода,— сказав містер Бейнс,— я зателефоную вам пізніше.

Клац. Слухавку різко поклали.

«Я завдав йому образи,— подумав містер Таґомі.— Він напевне здогадався, що я ще не попередив своїх людей про цього старого джентльмена. Але це дрібниця».

Натиснувши кнопку на апараті внутрішнього зв'язку, він сказав:

— Зайдіть до мене, будь ласка, містере Ремзі.

«Я можу миттю це виправити. Тут ідеться про щось більше,— вирішив він.— Його потрясла смерть Бормана. Дрібниця — але все-таки свідчення моєї глупоти і безвідповідальності,— містер Таґомі відчував провину.— Поганий сьогодні день. Варто було порадитися з оракулом, визначити, яка зараз Ситуація. Я дуже віддалився від Дао, це очевидно.

Яка із шістдесяти чотирьох гексаграм визначає моє життя саме зараз?»

Із шухляди стола він дістав «І цзін» і поклав обидва томи на стіл. «Стільки всього треба запитати у мудреців. У мені стільки питань, які я заледве можу сформулювати...»

Коли містер Ремзі зайшов у кабінет, гексаграма уже склалася.

— Дивіться, містере Ремзі,— показав він йому.

Гексаграма сорок сім. «Гноблення — Виснаження».

— Загалом поганий знак,— сказав містер Ремзі.— А про що ви запитували, сер? Якщо я можу поцікавитися.

— Про те, яка зараз Ситуація. Для нас усіх. Пересувних рівнів немає. Статична гексаграма.

Він згорнув книгу.

О третій годині того дня Френк Фрінк, досі чекаючи разом зі своїм партнером на відповідь Віндема-Метсона щодо грошей, вирішив звернутися до оракула. «Чим усе завершиться?» — запитав він і підкинув монети.

Він отримав сорок сьому гексаграму із одним змінним рівнем. Дев'ятка на п'ятому рівні.

Ніс і ноги його відрізано.

Гноблення від рук чоловіка з пурпуровими

Наколінниками.

Радість приходить тихо.

Користь принесуть жертвоприношення

та узливання.

Тривалий час — як мінімум півгодини — він вивчав рівень і все з ним пов'язане, намагаючись розібратися, що це може означати. Гексаграма, а особливо її змінний рівень, не давала йому спокою. Врешті він неохоче дійшов висновку, що грошей не буде.

— Занадто ти покладаєшся на цю штуку,— сказав Ед Маккарті.

О четвертій годині прийшов посильний корпорації «В.-М.» і вручив Фрінку й Маккарті конверт із манільського паперу. Всередині був підтверджений чек на дві тисячі доларів.

— Отже, ти помилився,— сказав Маккарті.

«Тоді оракул мав на увазі якісь майбутні наслідки цієї справи,— подумав Фрінк.— У цьому й проблема. Пізніше, коли все вже відбудеться, можна озирнутися назад і сказати, про що саме йшлося у віщуванні. Але тепер...»

— Ми можемо облаштовувати майстерню,— сказав Маккарті.

— Сьогодні? Зараз?

Фрінк почувався виснаженим.

— Чому б ні? Ми вже знаємо, що потрібно замовити, лишається тільки надіслати списки поштою. Що швидше — то краще. А що можна дістати тут — ми купимо самі.

Одягаючи піджак, Ед попрямував до дверей Фрінкової кімнати.

Вони вмовили власника будинку, в якому Фрінк знімав квартиру, здати їм підвал. Зараз його використовували як склад. Винісши звідти картонні коробки,