Читати книгу - "Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде"

— Моліться, я повернуся за п’ятнадцять хвилин! — гукнув їй на бігу.

За десять років перед тим Анхель Санчес продирався зі своїми товаришами сельвою, де трава росла до колін і їм дошкуляли комарі та спека; загнані в глухий кут, вони перетинали країну в усіх напрямках, влаштовуючи засідки на солдатів диктатури, — тоді їх була лише жменька відчайдушних мрійників із напханим кулями патронташем, наплічником із віршами й повною ідеалів головою. Місяцями вони не чули запаху жінки й мило не торкалося їхніх тіл, голод і страх проникали їм під шкіру, й тільки відчай змушував рухатися цих людей; їм скрізь ввижалися вороги, й вони не вірили навіть власній тіні. Тоді Чорний Рівас зірвався в яругу; вісім метрів він падав у прірву, мов лантух із ганчір’ям. Товаришам знадобилося двадцять хвилин, щоб, наражаючись на гостре каміння й повалені стовбури, спуститися до нього; вони знайшли його в кущах і майже дві години піднімали стікаючого кров’ю нагору.

Чорний Рівас був хоробрим і життєрадісним здорованем, який завжди щось наспівував і ладен був нести на собі слабшого бійця; тепер він лежав розпанаханий, мов очищений від шкірки гранат, із ребрами назовні й глибокою раною, що починалася на спині, а закінчувалася посеред грудей. Санчес мав баул із засобами для виняткових випадків, але цей виходив за межі його скромних можливостей. Без жодної надії на успіх він обробив рану, перев’язав її клаптями полотна й дав хворому наявні ліки. Чоловіка поклали на напнуту між двома палицями брезентину й понесли по черзі, поки не завважили, що кожний поштовх забирає в того хвилину життя, бо Чорний Рівас вичерпувався, мов джерело, й марив ігуанами з жіночими грудьми та соляними бурями.

Вони вирішили зробити привал, щоб дати йому спокійно померти, коли біля вирви з чорною водою хтось угледів двох індіанців, які по-приятельськи ловили один на одному вошей. Далі, у щільних випарах сельви, бовваніло поселення. Це було примітивне осіле плем’я, яке не мало інших контактів із нинішнім століттям, крім якогось відчайдушного місіонера, котрий приходив сюди й безуспішно проповідував їм Божі заповіді, ба навіть гірше — ці люди ніколи не чували ні про повстання, ні про гасло «Вітчизна або смерть!». Попри такі відмінності та мовний бар’єр, індіанці второпали, що ці виснажені люди не становлять серйозної небезпеки й боязко їх прийняли. Повстанці показали на помираючого. Індіанець, який вочевидь був тут за старшого, провів їх до просякнутої смородом сечі й твані тьмяної халупи. Там Чорного Ріваса поклали на якусь мату, а товариші й усе плем’я скупчилися навколо нього. Невдовзі вбраний відповідно до ритуалу прийшов чаклун. Командир злякався, угледівши його намисто з певоній, фанатичний блиск в очах й укрите струпами тіло, але Анхель Санчес пояснив, що пораненому вже навряд чи можна зарадити, тому хоч◦би що зробив чаклун — нехай просто допоміг◦би йому вмерти, — однаково краще, ніж нічого. Командир наказав своїм людям опустити зброю й дотримуватися тиші, щоб цей дивний напівголий розумник міг безперешкодно робити свою справу.

Через дві години температура впала, і Чорний Рівас зміг ковтати воду. Наступного дня знахар повернувся й повторив лікування. Надвечір хворий уже сидів і їв густу кукурудзяну кашу, а ще через два дні робив свої перші кроки, а тим часом його рана загоювалася. Поки інші партизани спостерігали за успіхами видужуючого, Анхель Санчес обходив із чаклуном околиці, збираючи в наплічник рослини. Через багато років Чорний Рівас очолив столичну поліцію й згадував про те, що колись був за крок од смерті, лише коли, голублячи чергову любаску, скидав сорочку й жінка неодмінно запитувала про довгий шрам, що ділив його надвоє.

«Якщо Чорного Ріваса врятував якийсь голий індіанець, Естер Лусеро врятую я, хоч◦би мені й довелося укласти угоду з дияволом», — вирішив Анхель Санчес, поки обнишпорив увесь дім у пошуках трав, які зберігав усі ці роки й про які геть забув. Висохлі й потовчені рослини лежали на дні старого баула, загорнуті в газету, поруч із зошитом з віршами, беретом та іншими згадками про війну.

Він біг до лікарні, наче за ним хтось гнався, під свинцевою спекою, від якої плавився асфальт. Стрибаючи через східці, злетів нагору й спітнілий увірвався до палати Естер Лусеро. Бабця та чергова медсестра бачили, як він біжить, мов кінь, і припали до вічка. Дивилися, як лікар скинув білий халат, бавовняну сорочку, темні брюки, контрабандні шкарпетки й свої незмінні черевики на гумовій підошві. Вони перелякано спостерігали, як він зняв і труси й залишився в чому мати спородила, мов новобранець.

— Пресвята Богородиця! — вихопилося в бабці.

Крізь вічко їм було видно, як лікар пересунув ліжко на середину кімнати, на кілька секунд поклав обидві руки на голову Естер Лусеро, а тоді почав витанцьовувати навколо хворої, мов навіжений. Він підкидав коліна аж до грудей, низько нахилявся, потрясав руками й кумедно викривлявся, ні на мить не збиваючись зі свого внутрішнього ритму, що робив прудкими його ноги. Танцював отак без упину півгодини, оминаючи балони з киснем й пляшечки з сироваткою. Потім дістав із кишені халату якесь сухе листя, поклав його в миску, розтер кулаком на порох, смачно плюнув і, перемішавши на глевку масу, наблизився до хворої. Жінки гляділи, як він зняв з неї бинти і — як зазначила в звіті медсестра — змастив рану цією огидною сумішшю, всупереч усім правилам асептики й не усвідомлюючи, що виставляє себе голяка напоказ. Скінчивши лікування, чоловік знесилено опустився на підлогу, але на його губах окреслилася блаженна усмішка.

Якби лікар Анхель Санчес не був директором лікарні й беззаперечним героєм революції, на нього◦б напнули гамівну сорочку й негайно запроторили до божевільні. Але ніхто не наважився вибити двері, які він зачинив на клямку, а коли алькальд[8] наказав це зробити й викликав пожежників, уже минуло чотирнадцять годин і Естер Лусеро сиділа на ношах й, витріщивши очі, з цікавістю дивилася на дядечка Анхеля, який знову роздягнувся догола й новими ритуальними танцями розпочав другий етап лікування. Через два дні, коли зі столиці прибула спеціальна комісія міністерства охорони здоров’я, хвора прогулювалася коридором під ручку з бабцею, все селище юрмилося на другому поверсі, споглядаючи врятовану дівчину, а бездоганно вбраний директор лікарні прийняв колег, сидячи за письмовим столом. Комісія утрималася від з’ясування подробиць незвичних танців лікаря й зосередилася на дослідженні чудодійних трав чаклуна.

Відтоді, як Естер Лусеро впала з мангового дерева,