Читати книгу - "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"

кількох інструментах, я на одних, вона — на інших. Обидвоє граємо на клавішних. Я страшенно люблю кларнет. Соня — чудова скрипалька і дуже добре співає. Найбільше, мабуть, нам до вподоби виконувати нашу традиційну швейцарську музику, але на сучасний манір, іноді навіть, я сказав би, радикально сучасний. Нас надихає приклад великих композиторів, які йшли тим самим шляхом. Яначек, приміром. Або ваш Вон-Вільямс.

— Але сьогодні ми таку музику граємо нечасто, — зітхнула Соня.

І подружжя обмінялося поглядами, де я вловив легкий натяк на напругу. Втім, на обличчя Тіло тут-таки повернулася звична усмішка.

— Еге ж, Соня правду каже, в реальному світі ми здебільшого мусимо грати те, що найімовірніше припаде до смаку публіці. Тому доводиться виконувати чимало хітів. «Бітлз», «Карпентерс». Деякі новіші пісні. Одне слово, те, що має попит.

— Як-от «Абба»? — бовкнув зопалу я і відразу вкусив себе за язик. Проте Тіло, схоже, пустив мій посміх повз вуха.

— Так, ми справді беремо дещо з репертуару «Абби». «Танцюючу королеву», наприклад. Таке завжди йде на ура. Властиво, в «Танцюючій королеві» я й сам трохи підспівую, маю там невеличку партію бек-вокалу. У мене жахливий голос, Соня не дасть збрехати. Тож цю пісню ми стараємося виконувати лише тоді, коли слухачі вже сіли до столу і понакладали собі повні тарілки: так вони не мають шансів накивати п’ятами!

Він знову гучно реготнув, Соня засміялася й собі, хоч і не так голосно. Мимо на шаленій швидкості промчав велосипедист, запакований у якусь подобизну лискучого чорного гідрокостюма, і кілька секунд усі ми проводжали поглядами його темну, щомиті меншу постать.

— Я колись їздив у Швейцарію, — озвався трохи згодом я. — Кілька років тому, влітку. В Інтерлакен. Зупинявся там у молодіжному гостелі.

— О, так, Інтерлакен. Гарна місцина. Хоча самі швейцарці часом із неї кепкують, кажуть, що там усе розраховане суто на туристів. Але ми з Сонею любимо там виступати. Це направду просто чудово — грати літнього вечора в Інтерлакені перед щасливими людьми з усього світу. Сподіваюсь, вам там сподобалося.

— Так, було гарно.

— В Інтерлакені є один ресторан, де ми щоліта даємо кілька вечірніх концертів. Граємо під навісом, обличчям до столиків, які тієї пори стоять, звісно, надворі. І, виступаючи, бачимо всіх тих туристів, котрі вечеряють і розмовляють собі просто під зорями. А позаду, за ними, видно велике поле: вдень там приземляються парапланеристи, а ввечері його освітлюють ліхтарі вздовж Геевеґу. Якщо ж помандрувати очима далі, то побачите Альпи, що височіють над тим полем. Обриси Айґера, Мьонха, Юнґфрау. Повітря дихає приємним теплом і повниться нашою музикою. Коли ми там, то я завжди усвідомлюю, як нам пощастило. Думаю собі: як же добре, що ми обрали собі саме це заняття.

— Торік, — додала Соня, — у тому ресторані менеджер змусив нас виступати у повних народних костюмах, хоча стояла страшенна спека. Було направду непереливки, і ми запротестували: яка різниця, навіщо нам ті громіздкі камізельки, шарфи, капелюхи? Адже й у своїх блузах ми виглядаємо охайно і дуже по-швейцарськи. Але менеджер сказав: або повні костюми, або концерту не буде. Вибір за вами, заявив він, і просто пішов собі геть та й усе.

— Але ж, Соню, у будь-якій професії так. Завжди роботодавець нав’язує тобі якусь уніформу. Онде й у банкірів те саме! Поза тим, у нашому разі це бодай щось таке, у що ми віримо. Швейцарська культура. Швейцарські традиції.

І знову поміж ними промайнула якась ледь помітна бентежна напруга — лише на секунду-другу, а потім обидвоє заусміхалися, втупивши очі в мою гітару. Мовчати далі не годиться, подумав я і мовив:

— Думаю, мені сподобалося б. Маю на увазі, виступати в різних країнах. Це ж треба весь час триматися насторожі, враховувати характер публіки...

— Авжеж, — підтакнув Тіло, — виступати перед усякими різними аудиторіями справді дуже цікаво. І не тільки в Європі. Завдяки цьому ми вже знаємо стільки міст...

— Наприклад, Дюссельдорф, — мовила Соня.

Голос у неї дещо змінився, зазвучав жорсткіше, і я знову побачив перед собою жінку, з якою замалим не почубився в кафе. Тіло, проте, ніби нічого й не помітив і безтурботно пояснив:

— У Дюссельдорфі тепер живе наш син. Він десь вашого віку. Може, трішечки старший.

— Ми вже були там цього року, — продовжувала Соня. — Мали запланований виступ. Не такий, як зазвичай: то була нагода зіграти те, що нам справді до вподоби. Тож телефонуємо ми нашому синові, єдиній нашій дитині, хочемо сказати, що приїжджаємо у його місто. Слухавки він не піднімає, і ми залишаємо повідомлення. Багато повідомлень. Відповіді немає. Приїжджаємо в Дюссельдорф, знову залишаємо повідомлення. Кажемо: ми тут, у твоєму місті. Далі повна тиша. Тіло каже: не хвилюйся, він прийде ввечері на концерт. Але він так і не приходить. Ми виступаємо — і їдемо далі, у нас же графік.

Тіло гмикнув.

— Думаю, Петер переслухався нашої музики ще в дитинстві! Бідолашне хлоп’я, йому ж доводилося слухати всі наші репетиції день у день.

— Дуже непросто це, мабуть, — мати дітей і працювати музикантами, — припустив я.

— Ну, ми мали тільки одну дитину, — сказав Тіло, — тож усе було не так і погано. Звісно, нам пощастило. Коли випадало кудись їхати, а взяти з собою дитину не було змоги, на підмогу радо приходили дідусі й бабусі. А коли Петер підріс, ми влаштували його у хорошу школу-інтернат. І знову на допомогу прийшли дідусі-бабусі. Інакше ми просто не змогли б оплатити навчання. Тож нам дійсно дуже пощастило.

— Еге ж, пощастило, — погодилася Соня. — От лише Петер ту школу ненавидів.

Ще недавно доброзичлива атмосфера явно псувалася. Щоб трохи розрядити обстановку, я хутенько сказав:

— Хай там як, а вам обидвом ваша робота справді подобається.

— О, це правда, робота нам таки до вподоби, — відгукнувся Тіло. — Для нас ця робота — все. Але й у відпустку часом ой як треба. Знаєте, за останні три роки це у нас перша повноцінна відпустка.

Через ці слова мені знову коти зашкребли на серці, і я мало не взявся вдруге переконувати їх змінити готель, але вчасно зрозумів, що тепер це звучало б уже просто смішно. Залишалося лише сподіватися, що Відьма Фрейзер цього разу не підведе. Тож натомість я сказав:

— Слухайте, якщо хочете, я зіграю вам ту пісню, над якою допіру