Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей"

«Не важко бути дружиною землевласника,- думала собі Ребека.- Мабуть, і я була б доброю жінкою, якби мала п’ять тисяч прибутку на рік. Я б теж могла бавитися з дітьми в їхній кімнаті й рахувати морелі на шпалерах. І могла б поливати квітки в оранжереї і обривати сухе листя з калачиків. Я розпитувала б старих бабів про їхні недуги й замовляла б на півкрони юшки для вбогих. Не­велика втрата, коли маєш п’ять тисяч на рік! Я могла б навіть їздити за десять миль обідати до сусідів і вдяга­тися за позаторішньою модою. Могла б ходити до церкви й не засинала б, сидячи на родинній лавці, або ж ні, дрі­мала б за заслоною, опустивши на очі серпанок,- можна напрактикуватися й так. Я б усім платила готівкою, аби тільки мала гроші. Тутешні чудотворці саме цим і пиша­ються. І співчутливо дивляться на нас, нещасних грішни­ків, що не мають їх. Їм здається, що вони дуже щедрі, коли дають нашим дітям банкноту в п’ять фунтів, а нас зневажають за те, що в нас тих банкнот немає».

Хтозна, може, Ребека й мала слушність, так думаючи, може, й справді тільки гроші й успіх визначають різницю між нею і чесною жінкою? Коли згадати, яку силу має спокуса, то хто може сказати, що він кращий за свого сусіда? Якщо спокійне, забезпечене життя й не робить людину чесною, то принаймні сприяє тому, що вона зали­шається чесною. Якийсь там олдермен, повертаючись з обіду, де його пригощали черепаховою юшкою, не вилізе з карети, щоб украсти бараняче стегно; та нехай він по­голодує, тоді побачимо, чи не поцупить він буханець хліба. Так утішала себе Ребека, порівнюючи шанси й оцінюючи розподіл добра і зла на землі.

Вона знов оглянула й відвідала всі свої колишні улюб­лені місця, поле, ліс, гай, ставки і сад, кімнати в старому замку, де вона свого часу прожила цілих два роки. Тут вона була молодою, чи порівняно молодою, бо Ребека не пам’ятала, коли по-справжньому була молодою. Але вона пам’ятала тодішні свої думки й почуття і зіставляла їх з теперішніми, коли вже побачила світ, пожила серед значних людей і піднялася так високо порівняно зі своїм колишнім скромним становищем.

«Я досягла цього тому, що маю голову на в’язах,- думала Бекі,- і тому, що світ складається майже з самих дурнів. Я тепер не могла б вернутися назад і спілкуватися з тими людьми, яких зустрічала в батьковій майстерні. До моїх дверей під’їздять лорди з зірками й орденами Підв’язки, а не вбогі митці, що мають у кишенях тільки крихти тютюну. Мій чоловік - джентльмен, невістка - графська дочка, і я гостюю в тому домі, де кілька років тому була в становищі, не багато вищому, ніж служниця. Та чи я тепер краще забезпечена, ніж тоді, як була дочкою художника й лестощами видурювала в сусіднього торговця цукор і чай? Припустімо, що я б вийшла заміж за Френсіса, який був закоханий у мене,- я й тоді не була б убо­гіша, ніж тепер. Ох, якби можна було поміняти своє ста­новище в товаристві і всі свої зв’язки на кругленький капіталець у трипроцентних паперах!»

Ось як Ребека розуміла марноту людських справ і ось у якій надійній пристані хотіла об'якоритися.

Їй, може, й спадало на думку, що якби вона чесно й скромно виконувала свої обов’язки і йшла в житті рів­ним шляхом, то була б тепер не далі від того щастя, до якого пробиралася манівцями. Але як діти в Королевиному Кроулі обминали кімнату, де лежало тіло їхнього батька, так і Ребека, коли в неї зринали такі думки, обминала їх, не хотіла на них зупинятися. Вона зневажливо уникала їх - принаймні ризикнула вибрати іншу стежку, з якої тепер неможливо було звернути. Сам я переконаний, що муки сумління - найслабкіше з усіх людських почуттів, їх дуже легко приглушити, якщо вони й озиваються, а дехто й зовсім не знає їх. Нам стає ніяково, коли нас викривають, нас непокоїть думка про сором чи кару, але не багато знайдеться на Ярмарку Суєти людей, яким почуття вини отруює життя.

Отже, перебуваючи в Королевиному Кроулі, Ребека здо­була собі стільки друзів серед служників мамони, скіль­ком могла приділити увагу. Леді Джейн і її чоловік про­щаючись, виявляли до неї якнайтепліші почуття. Вони тішилися, що в майбутньому зможуть зустрічатися в Лон­доні, коли родинний дім у столиці буде полагоджений і наново опоряджений. Леді Саутдаун приготувала Ребеці паку ліків і передала з нею листа велебному Лоренсові Грілсу, в якому прохала цього джентльмена врятувати «від вічного вогню особу, що її вона вшанувала своєю увагою». Сер Пітт провів їх у кареті, запряженій четве­риком, до Грязьбері, пославши наперед воза з їхніми ре­чами й запасом упольованого птаства.

- Як ви, мабуть, скучили за своїм милим хлопчиком! - промовила леді Джейн, прощаючись з родичкою.

- О так! - відповіла Ребека, закотивши зелені очі.

Вона була страшенно рада покинути Королевине Кроулі, а все ж покидала його неохоче. Щоправда, нудьга тут смертельна, зате повітря куди чистіше, ніж те, яким вона звикла дихати. Мешканці замку нецікаві, але всі по-своєму добре до неї ставилися.

«Це на них, певне, впливає тривале володіння трипро­центними паперами»,- казала сама до себе Ребека і, ма­буть, мала слушність.

Та хоч як там було, а лондонські ліхтарі весело світи­лися, коли поштова карета їхала по Пікаділлі. На Керзон-стріт Брігс добре натопила камін, а малий Родон не лягав спати, щоб зустріти тата й маму.

Розділ XLII
У ЯКОМУ ЙДЕТЬСЯ ПРО РОДИНУ ОСБОРНІВ

Чимало часу минуло вже відтоді, як ми бачили нашого шановного приятеля, старого містера Осборна. І не можна сказати, що він почував себе найщасливішим із смертних, відколи ми з ним востаннє зустрічалися. Сталося чимало подій, які ще дужче погіршили його вдачу. Не завжди йому вдавалося наполягти на своєму, а будь-який опір та­кому розумному бажанню цей джентльмен сприймав як особисту образу. Всякий непослух почав удвічі дужче дратувати старого, коли подагра, роки, самотина й гіркота багатьох розчарувань придушили його своїм тягарем. Після смерті сина густий темний чуб Осборна швидко посивів, лице стало ще червоніше, а руки ще дужче тру­силися, коли він наливав собі чарку портвейну. Своїм клеркам у Сіті