Читати книгу - "Спартак, Рафаелло Джованьолі"

Трохи походивши по кімнаті, Лукрецій сів на кушетку і довго сидів у глибокій задумі. Ніби віддавшись на волю натхнення, збудженого цією картиною боротьби стихій, він раптом узяв з маленької шафи навощену табличку і став швидко писати срібною паличкою з залізним наконечником.

Тим часом Евтібіда ввійшла до екседри, де вже був Метровій. Знявши свій плащ, він заклопотано оглядав дірки на ньому. Гречанка крикнула рабині, яка саме входила:

— Ану, розпали дужче в коминку вогонь та приготуй одяг, щоб наш Метробій міг переодягтися, і подай у трикліній добру вечерю.

І відразу ж, звернувшись до Метробія, вона потиснула йому обидві руки і запитала:

— Ну як?.. Чи добрі вісті ти привіз, мій славний Метробію?

— Із Кум — добрі, а з дороги — погані.

— Бачу, бідолашний мій Метробію. Сідай сюди, ближче до вогню. — Говорячи це, вона присунула стілець до коминка. — Та кажи мерщій, чи дістав ти бажані докази?

— Як ти знаєш, чарівна Евтібідо, золото відчинило Юпітерові бронзові ворота до башти Данаї…

— Облиш теревені!.. Невже ванна, що ти прийняв, не втихомирила тебе?..

— Я підкупив рабиню і через маленьку дірочку, просвердлену в дверях, мав змогу не раз бачити, як удосвіта, коли кричали треті півні, Спартак входив до кімнати Валерії.

— О боги пекла, допоможіть мені! — з дикою радістю скрикнула Евтібіда. Її обличчя палало, розширені зіниці блищали, а губи й ніздрі тремтіли, роздувалися, мов у тигриці, що прагне крові.

— Переодягнись, потім піди до триклінія попоїж і чекай мене там.

«Не хотів би я попасти в яку-небудь погану історію, — міркував старий комедіант, ідучи до кімнати для гостей, щоб змінити мокрий одяг. — А від цієї навіженої можна всього чекати… Боюсь, чи не зробив я великої дурниці».

Але, переодягшись і ввійшовши до триклінія, де на нього чекала добряча вечеря і фалернське вино, достойний муж постарався забути про свою лиховісну подорож і передчуття якогось тяжкого, близького лиха.

Не встиг він повечеряти, як до триклінія раптом увійшла зблідла, але спокійна Евтібіда. В руках вона тримала сувій папіруса, тобто найкращого в той час паперу. Він був загорнутий у тонкий пергамент, розмальований суриком і перев'язаний стрічкою, кінці були скріплені воском, запечатаним перснем Евтібіди з зображенням Венерн, що виходить з морської піни.

Збентежений цією появою, Метробій спитав у дівчини:

— Еге… чарівна Евтібідо… я бажав би… я хотів би… Кому призначено цей лист?

— Ти ще мене питаєш?.. Луцію Корнелію Суллі!..

— Ох… присягаюся маскою бога Мома, — не будемо поспішати з нашими рішеннями, моя дитино…

— Нашими?.. А до чого тут ти?

— Хай заступиться за мене Юпітер… А що коли Суллі не сподобається, що хтось втручається в його справи?.. Що коли замість ображатися на свою дружину, він візьметься за донощиків?.. І що коли справа обернеться ще гірше — а це найімовірніше, і він вирішить образитися на всіх?

— А що мені до того?

— Але… як же, не квапся… моя дівчинко… Якщо для тебе нічого не значить гнів Сулли… то він забагато значить для мене…

— Та хто там про тебе турбується?

— Я, я, чарівна, люба людям і богам Евтібідо, — запально відповів Метробій. — Бо я дуже люблю себе!

— Але я не згадувала твого імені… і ти будеш осторонь усього, що може скоїтися.

— Розумію… це добре… Та, бачиш, моя дівчинко, я щирий друг Сулли вже років тридцять. Я знаю цього звіра… тобто людину… І при всій дружбі, яка зв'язує мене з H11M стільки років, я певен, що він цілком здатний скрутити мені в'язи, мов курчаті… Потім він ушанує мене пишним похороном і битвою п'ятдесяти гладіаторів навколо мого вогнища. Шкода тільки, що я не зможу вже тішитися всіма цими видовищами…

— Не бійся, не бійся, — сказала Евтібіда, — нічого сумного з тобою не станеться.

Цієї миті до триклінія увійшов раб у дорожньому одязі.

— Пам'ятай же мої накази, Демофіле, і ніде не зупиняйся до самих Кум.

Слуга взяв із рук Евтібіди листа, сховав його між сорочкою та курткою, прив'язав до тіла шворкою, загорнувся в плащ і, вклонившись господині, вийшов.

Евтібіда заспокоїла Метробія, якому фалернське вино розв'язало язика, і він знову заговорив про свої побоювання. Сказавши йому, що завтра вони побачаться, вона вийшла з триклінія і повернулася до приймальні. Там Лукрецій з табличкою в руці саме почав перечитувати написане.

— Пробач мені, що я мусила лишити тебе на самоті довше, ніж хотіла… Та, бачу, ти не марнував часу. Прочитай мені ці вірші, адже твоя уява може виливатися тільки у віршах… і до того ж у гарних віршах.

— Ти і буря, що лютувала надворі, навіяли мені ці вірші… Тому я повинен прочитати їх тобі… Повертаючись додому, я прочитаю їх бурі.

Вітер буйний на морі хвилі здіймає бурхливі,

Трощить міцні кораблі і шарпає хмари на небі,

А чи полями жене, кружляючи вихором сильним,

Валить стовбур'я дерев і гори встеля буреломом;

Так на роздоллі земному нестримно літає й лютує,

Все по дорозі рвучи і грізно рокочучи, вітер.

Отже, й вітри — це тіла, тільки для нас невидимі.

Збурюють море і сушу вони, ще й тучі небесні,

Гінко й розвихрено мчать в раптовім навальнім пориві,

І не інакше линуть вітри пружно і стрімко,

Як і вода, від природи хоч лагідна, інколи рине

Дикою повінню рік, що буйніє рясними дощами,

І водоспади ревучі з крутих верхогір'їв приймає,

З коренем рве і несе дерева й кущі надбережні.

Щонайміцніші мости неспроможні стримати натиск

Вод розшалілих, коли після зливи раптової

Мчать потужні потоки, б'ючись об устої і палі,

З гуркотом, ревом страшним каміння і дерево крушать.

Впертою силою хвиль усі перепони ламають.

Так і поривчастий вітер, подібно до річки потоку,

Рине в один бік чи в другий, дужий, стрімкий, незборимий,

Все, що зустріне, підхопить і понесе у простори,

Чи веремію закрутить, смерчем вибухаючи лютим.

Вихрить, вирує, кружляє в бистрій, рвучкій круговерті.

Евтібіда — ми вже згадували — була гречанкою і досить освіченою, тому вона не могла не відчути захоплення від сили і краси цих віршів. їхня розмірена гармонія була тим дивнішою, що в ті часи латинська мова була ще бідною на поетичні засоби і, за винятком Еннія, Плавта, Луцілія і Теренція, не мала славетних поетів.

Тому вона висловила Лукрецієві своє захоплення словами, повними щирого почуття, на які поет, прощаючись з нею, усміхаючись відповів:

— Ти заплатиш мені за своє захоплення цією табличкою, яку я забираю з собою…

— Але ти сам повернеш її мені, тільки-но