Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк"

— Вчора увечері…

І пан Славек розповів про тую сварку все, що йому запам'яталося.

— Ай—ай—ай! І оцей негідник так вас образив, а ви, пане Сулятицький, не змогли йому віддячити?! Ні, це вище моїх душевних сил… Дайте мені пістоля, друже мій, і я застрелю цього негідника!

— Та що ви, та що ви?! Мені здається, що я теж винен перед графом.

— І це говорить людина, — підняв угору руки сеньйор Гаспероні, — шляхетність якої гідна того, щоб бути оспіваною Данте чи Петраркою!

— Мені соромно якось слухати… — почав було ошелешений таким виявом дружніх почуттів пан Сулятицький.

— Ви називаєте цього пройду графом? А чи знаєте ви, що він — аніякий не граф?

— А хто ж — Дмитрій Самозванець?

— Не Димитрій, ні, але що самозванець, то так! Це пройда й авантурник, який ніколи не мав жодного титулу.

— Єзус Марія! — у відчаї схопився за голову пан Славек. — І я прохав у нього пробачення!!!

— Отож бо й є! Ну, ходімо до корчми, а то нашим з вами компаньйонам уже нетерпеливиться.

— Яке нахабство! Нечувано! — жестикулюючи й спотикаючись, лаявся пан Славек.

— Атож. І за це його треба здорово провчити.

— Герць? — аж загорівся пан Славек.

— Простіше. Кулю в спину.

— Як то?! Я — благородний пан.

— По—перше, принизливо битися з людиною, яка нижче за тебе походженням. По—друге… послухайте, що я вам скажу. За великі злочини цього чоловіка присуджено до смерті в трьох царствах: у Франції, Іспанії та Англії. І скрізь обіцяно величезну нагороду тому сміливому чоловікові, що вб'є цього мерзотника.

— Е—е–е… — задумливо протяг пан Славек. — Це міняє справу. Але чому ж ви самі не хочете заробити такі великі гроші?

— Як то не хочу? — аж спалахнув благородним гнівом сеньйор Гаспероні. — Я давно вбив би цього пройду, але ж він весь час від мене втікає і надто пильно оберігає своє життя.

— О, це дуже точно ви сказали, ласкавий пане! Він не захтів прийняти мого виклику на герць!..

— Отож то й хе—хе… Це — величезний боягуз. Він ніколи не піде на відкритий двобій. Йому треба стріляти тільки в спину… А крім того, треба перебити і його охорону. Бо тії розбійники не мають жодного уявлення про шляхетність і правила лицарського герцю. Вони стріляють з пістолів — і дуже влучно.

«Недаремно ж ото мені здалося, що цілих сорок пістолів дивилися на мене», — подумав пан Славек, а вголос сказав:

— Так, то буде нелегка справа. Треба щось зробити, аби їх усіх одразу… Га?

— От—от… Ви — геніальний стратег.

Вуста пана Славека розтяглися мимоволі в радісну усмішку. Як точно підмітив сеньйор Гаспероні те, чого не помічали інші! Скільки раз, лежачи в постелі, пан Славек подумки громив усіх—усеньких ворогів, які тільки існують на світі; і які це були блискучі розгроми — до ноги, упень!

— Ви надто переоцінюєте мої сили та можливості, — скромно озвався пан Сулятицький.

— Таж ви — природжений стратег! Коли ви знищите свого псевдографа, вас запросять до себе на посаду генерала англійський та французький королі. Але ви йдіть до французів. Після перших блискучих ваших перемог польський король побачить, кого він недооцінив — і ви повернетеся додому коронним гетьманом. І тоді хай тремтять усі вороги Жечі Посполитої.

— Хай! — мимоволі зірвалося з вуст пана Славка, але він тут же скромно потупився і сказав: — Ну, от ми з вами як! Як у того, пробачте, цигана: ще телятко бозна—де, а він, пробачте, уже з довбнею.

— То якась дуже мудра приказка…

— Ну, це до того, що: не кажи гоп, доки не перескочиш, як кажуть мужики, — несподівано озвався з—за рогу пан Адамек.

— Адамку, як тобі не сором отак підслуховувати! Буцім ти не шляхтич, а якась покоївка!

— Я, прошу ясновельможного пана, нічого не підслуховував. Я просто вийшов у тій потребі, що й ви, та й почув, що точиться розмова про якісь вояцькі справи, а потім про цигана й теля. Я тут же дав знати, що ви не самі…

— А що роблять пан Влодзімеж і пан Євгеніуш? — запитав сеньйор Гаспероні.

— Допивають другу сулію і співають сороміцьких пісень. Мов якісь хлопи, — сердито відповів замість Адамка пан Сулятицький.

— То ви, пане Славку, як у воду дивитеся, — потвердив пан Адамек.

На якусь мить залягла тиша, і в цій тиші стало виразно чути, як з юорчми долинає хвацька пісенька про пана Твардовського та його вельми люту жінку.

— Ну, ми оце говоримо та й говоримо, — сказав сеньйор Гаспероні, — а справу нашу хтось та мусить робити. Далеко ще до Києва, нам треба поспішати.

— На ніч їхати не варто, — заперечив пан Сулятицький. — Залишимося тут до ранку, а завтра рано—ранесенько на свіжих кониках гайнемо в догоню.

— За ким то в догоню? — зацікавився пан Адамек.

— За долею, друже мій, за долею! — ударив його по плечу пан Славек.

Сеньйор Гаспероні уважно подивився на пана Адамка:

— Якщо пан Сулятицький не заперечує, то я міг би розповісти вам, дорогий друже, тему нашої розмови.

— Чого ж, я не проти, — з кислою міною згодився пан Сулятицький.

І сеньйор Гаспероні розповів Адамкові те, що вже стало відомо панові Славекові, промовчавши, правда, про те, що аж три королівства визначили велику нагороду за вбивство псевдографа Олександра.

— Ми мусимо врятувати людство