Читати книгу - "Вийди і візьми"

червоною фінською металочерепицею будки, відмовився пропустити. Там, куди їм було не можна, залишилися Матильдині дитинство і юність, життєрадісна наперекір усім злигодням дівчина, спрагла життя і знань, захоплена чудними оповіданнями письменника, прізвище якого було затерто, і зачарована розмовами про кіно.

Було раннє літо, земля ще не встигла прогрітися. Притулившись одне до одного, Жак і Матильда лежали на розстеленій поверх молодої трави ватянці. В тополі шелестів вітер. Жак дотягся рукою до ромашки, що всміхалася крихітним личком. «Кохання зацвіте на ґанку літа…». Школа залишила враження про поезію як про щось надумане — тільки любовна лірика, промайнувши, коли йому було шістнадцять, обпекла Жака палахким крилом…

…Кішка прийшла опівдні. Вихлебтавши рожевим язичком молоко, умостилася біля порогу…

Жакові снився зовсім короткий сон, в якому його обдаровували відібраною колись батьківською землею.

«Ця земля належатиме Вам…»

Жак лаштувався поставити підпис.

Отоді Жак і побачив батька — той здалеку робив знаки, але Жак їх не розумів.

Потім з’явився дідо, батьковий тато, якого Жак зовсім не пам’ятав. Дідо був мерцем, а кам’яна труна — достоту, як у місцевому музеї, в якій лежав, рухалася до нього, піднімалася схилом на пагорб і як була вже майже на горі, Жак почув голос. Тієї миті мрець випав і покотився вділ, де, перш ніж розпастися на міріади картоплин, звівся й затанцював.

Чоловік іде своїм шляхом
12

Біг.

Бігли всі.

Біг цілу вічність. У роті пересохло, коліна підкошувалися. «Такого й смерть не наздожене», — казали про нього.

В училищі Жак бігав на результат, витягуючи навчальний заклад зі спортивних показників на середній обласний рівень. Були би попереду всіх, якби міряли лише перегонами. «Біжи і думай про одне: фініш». І Жак біг, мов запрограмований. Пробіг училище та інститут, мало не розминувшись із дипломом.

І ось він біжить, тільки не видно її, заповітної планки. Скільки сягає зір, людські голови, суцільне море; рухаючись, вони утворюють нескінченну хвилю, що безупинно і плавно котиться. Попереду, позаду, обабіч — такі самі бігуни, як він. «А якщо там, за фінішем, нічого немає?» За інерцією Жак продовжує бігти, проте завзяття спадає і ноги робляться ватяними. Жак утирає лоба, йому найбільше хочеться сісти, опуститися долі. Він уповільнює біг, силкується прослизнути між людських тіл, але море несе його далі, свою частинку.

Йому щастить протиснутися вбік, здійснити обмін із двома наступними бігунами; на якийсь час Жак застряє на новому місці. Він роздивляється торси тих, із ким, скільки біг, зливалося його дихання, намагається прозирнути риси, перед ним ряхтять вилинялі кольори майок — в одних вони приклеїлися до спин, в інших піт проклав рівчаки на тканині.

Велика крапля скотилася з Жакового лоба — солона, якою й буває частка моря.

Перед Жаком пролинають невиразні уламки спогадів про інший час. Наче черепки, на яких накипів пил. Жака пронизує щось, він іще не знає що, але відчуває його достеменність.

Всі бігли вперед, тільки він один просувався тепер, як той морський краб, убік, удячний за кожне обміняне місце. Стрепенувшись, побачив, що майже стоїть, і тільки морська хвиля, не даючи зупинитися, несе його далі. А над ним — білі човники хмар. І раптом створіння з розпростертими крилами, що плавно лине у високості. І як випадав з потоку, Жакові здалося, що провалюється в безодню.

Трава нагадувала хутро живої істоти, великої та незвичайної. У придорожному піску вивів силует із крилами та роздвоєним хвостом: «Лети, ластівко!» Летіла стрімкими стрілами, піднебесними зиґзаґами, на погідну днину. Вітер мережав зелені дюни. Жак іще раз озирнувся туди, де асфальтовим шляхом линули вперед бігуни. Жакове життя — наче розірвана нитка: ще не завершилося дитинство, як він уже бігун у морі собі подібних.

Перед ним пурхає створіння з вохряними крильцями, на яких фіолетові цятки, мов очі. Створіння сідає, очі-крильця стуляються. «Метелик», — шепоче Жак. Жак дивиться на траву, на розсипані на зеленому килимі квіти.

Жак викочує велосипед, сідає та їде. Велосипед загороджує доступ до закритого важкою прямокутною лядою льоху, яким давно вже ніхто не користується. Вряди-годи туди спускається сантехнік, на якого чекають, мов манни з неба.

У вологому задушливому підспідді розплідник для комарів. Коли вже й за дверима помешкань немає рятунку, приїжджає санстанція, але по якімсь часі комарів тільки більшає. Будинок потрапив у газети й на сесію — комарне питання. Протривавши кілька тижнів, дебати завершилися виділенням коштів на дренаж, які невідомо-куди зникли. Зате начальник жеку, вбившись небавом у депутати, дарма що за нього жодна душа не голосувала, роззухвалився — вставляйте, скиглії, сітки на вікна, не буде більше утриманства.

Проминаючи гаки в стіні, що позалишалися від тих часів, як на кожному поверсі була батарея, а у виставлених на майданчиках між поверхами вазонах врунилися хатні рослини, Жак намугикував думу про Байду — є така, дозволяє про комарів забути, хоча Жак її не тому наспівує, а через гак, який про Байду й нагадує.

Велосипед котиться, ноги в шкарбанах крутять педалі. Посередині кільця, що його проминає, клумба. Кільце та клумба непропорційно широкі й не вписуються в довкілля з приземкуватими будиночками і розбитою асфальтівкою. Колись посеред клумби бовванів танк із ґвардійським орденом, номером частини та з гарматою, націленою на п’ятиповерхівку. Панцерник, орден і номер щокілька років підмальовували. Поступово фарба, якою користувалися, ставала дедалі зеленішою, так що в останні роки танк виглядав весь у зеленці. Широкий розмах кільця і п’ятиповерхівка нагадували про великий прожект облаштування кварталу, якому не судилося здійснитись, наче б то панцерник зупинив наступ міста.

У день, коли його демонтовували, поблизу від ранку юрбився натовп. Об одинадцятій міський голова виголосив промову про демілітаризацію, життя і