Читати книгу - "Прощайте, мої п'ятнадцять літ..."

Я помітила, що вона йде за мною, коли завернула за ріг Гімназіальної, Мені неважко було впізнати її: те саме пальто, той самий маленький чорний капелюшок, як і тоді ввечері, коли вона зустрілася нам на стежці в лісі.

Жінка підійшла, тільки-но я попрощалася з дівчатами. В ту мить, коли я вже осідлала свій велосипед, вона тихо торкнула мене за рукав плаща.

— Я хотіла б поговорити з вами, — квапливо прошепотіла вона. — Сподіваюся, ви впізнали мене?

Я мовчки кивнула головою.

Жінка запропонувала мені піти до кав'ярні,— це було зовсім близенько звідти. Я спробувала відмовитись.

— Ні, ні! Там буде зручніше, — наполягала вона. Ми сіли за столик у кутку залу. Я зняла хустку, якою щойно запнула голову, готуючись у дорогу.

— Що б ви хотіли випити? — чемно спитала жінка.

— Байдуже, — відповіла я, почуваючи, як у мене псується настрій.

— Ну, гаразд, тоді, мадемуазель, дві чашечки какао, прошу.

Офіціантка, прийнявши замовлення, пішла, і тоді жінка, схрестивши на столі руки й нахилившись до мене, півголосом почала:

— Я хочу поговорити з вами про Яна…

Я промовчала. Була насторожі, недовірлива й підозрілива, — так, наче ця жінка хотіла через мене заподіяти Янові якесь лихо. А я будь-що повинна була захистити нашого друга.

— Бачте, я його названа матір, — одразу ж пояснила вона, без будь-якого вагання й зовсім не затинаючись, немовби вже давно була готова до цієї зустрічі й розмови. — Я хочу розповісти вам усе, щоб ви знали, як це сталося… Це було у травні сорокового року, під час евакуації, біля Тура. Ще в 1935 році, перед одруженням, я закінчила курси санітарок, і, коли почалася війна, мене мобілізували й запропонували роботу у військовому госпіталі. Зима тридцять дев'ятого — сорокового років видалася для мене жахлива. На початку грудня мій чоловік, капітан запасу, — він служив у розвідці,— загинув на фронті. А в березні мені довелося пережити ще страшніше: смерть єдиної дитини, хлопчика трьох з половиною років. Я довірила його своїм батькам, які жили на півдні, у Фіністерському департаменті, біля Понт-Авена, бо служба в госпіталі забирала весь мій час. І от поки моя мати розмовляла з продавцем, малин побіг до річки. Він був сміливий і упертий хлопчик, як рідко хто з дітей у його віці. Безперечно, він забрався на чийсь човен, пришвартований до якірного ланцюга, бо згодом там знайшли його маленький червоний автомобіль. А потім… Але про те, що сталося потім, ніхто ніколи не дізнається. Бо жодна людина не була присутня при тій драмі. Саме почався приплив. Авен — досить широка річка, і, звичайно, легке дитяче тіло понесло за течією під час відпливу. Так ніколи ми й не знайшли слідів мого маленького хлопчика. Його звали Ян. Жінка замовкла.

В цю мить офіціантка поставила на стіл перед нами дві чашечки, кинула на кожне блюдце по ложечці і, дивлячись не на нас, а кудись убік, оглушливим голосом спитала:

— Може, тістечок, пані?

Я здригнулася з несподіванки й скривилася, осудливо дивлячись на невиховану офіціантку, а скромна маленька жінка показала, як добре вона володіє собою, і я не могла не замилуватися нею в ту хвилину.

— Прошу, принесіть, — так само привітно й чемно відповіла вона.

Потім узяла маленький білий фаянсовий глечик, налила мені по вінця духмяного какао і, розгорнувши паперову обгортку, дістала грудочку цукру.

— Мені тоді здавалося, — вела вона далі,— що я ніколи не втішуся… А потім, серед того лихоліття, мені несподівано всміхнулася доля, і це врятувало мене. То був Ян, другий Ян, — бо я назвала його так на пам'ять про мого любого хлопчика. Це сталося під час нальоту німецької авіації. Я патрулювала тоді з каретою швидкої допомоги південніше від Тура. Ми їхали в нескінченному потоці біженців, коли це нараз я помітила малу дитину в придорожній канаві, поряд з кількома трупами у цивільному. Певно, тих людей було вбито під час недавнього авіанальоту. Поблизу стояв автомобіль, — безперечно, їхній. Очевидно, вони повискакували з машини, рятуючись од бомб і кулеметної стрілянини, як робили, мабуть, уже не раз, їдучи по дорогах Франції, захаращених біженцями. Маля заснуло біля машини, чорне від пороху й сліз, просто перед розчиненими навстіж дверцятами…

В якомусь ящичку в машині я розшукала документи і з них дізналася, що то був хлопчик з родини іноземних артистів, які вирушили на гастролі до Нідерландів. Можливо, їм довелося тікати звідти від фашистської навали й шукати притулку у Франції, як і багатьом-багатьом іншим…

Я забрала сироту до себе. Незабаром настало перемир'я. Тепер, уже не працюючи в похідному госпіталі, я могла подбати про хлопчика, як дбала колись про свою рідну дитину. Я назвала його Яном.

Хлопцеві було, певно, років чотири. Поступово він знову навчився усміхатись, бавитися іграшками. Дуже скоро почав розуміти по-французькому, — в такому віці це дається легко, — і невдовзі вже називав мене мамою. Він забув пережитий кошмар і свою першу родину. Мені здавалося, що я теж забула своє горе…

Мені навіть не довелося його усиновляти. Смерть моєї рідної дитини ніколи не була офіційно засвідчена. Адже протягом довгих-довгих тижнів я прокидалася з надією, що мій хлопчик, можливо, не потонув, а його викрали якісь волоцюги і колись я ще знайду його. Звісно, це було безглуздя, але мати в розпачі здатна вірити всьому, що вселяє надію… Отже, до мерії у Страсбурзі, де народився мій маленький Ян, ніколи так і не надійшло повідомлення про його смерть. То був час війни, окупації, коли Францію роздирали всілякі заборони. До того ж нещасний випадок стався у глухому бретонському селі, на другому кінці країни…

Словом, через кілька місяців я без будь-яких труднощів почала скрізь говорити про хлопчика, що це мій власний син. Правду знали тільки мати мого чоловіка, ще жива тоді, та мої батьки. їх так глибоко вразила звістка про зникнення нашого Яна, що вони ревно оберігали таємницю. Та й добре розуміли, що це чудом послане мені маля стало єдиною моєю