Читати книгу - "Золото і анаконда"

Про наше перебування на Каукайї, про труднощі, яких ми зазнали, знімаючи фільм у задушливу спеку, про пошуки анаконди нехай розкаже Курт Вальгрен.

«… Ранок у джунглях. Кошлатий праліс струшує з себе серпанок туману, і він пливе вниз по сонній річці. Стомлені після нічних пошуків їжі мільйони москітів ховаються на спочинок. Але в ту саму мить, коли перші сліпучі промені сонця розбиваються об гладеньку поверхню води, з кущів вилітають міріади кровожерних мух і накидаються на свої жертви. Я сиджу беззахисний перед наметом і перезаряджаю касету, коли вони насідають на мене. Обидві руки я засунув у мішок, що не пропускає світла, а намазатися рідиною від комах мені не спало на думку. Одна мить — і плечі в мене геть обкусані. У відчаї я витягаю руки з мішка, жертвуючи плівкою. Конквістадори, монахи, мандрівники минулих років — як вони витримували бодай один день у цій країні без рятівної рідини?..

… Ось уже кілька годин ми прорубуємо мачете стежку крізь плетиво бородатого повітряного коріння, покрученого гілля і колючих пальм. В’юнкі рослини намагаються полонити нас, а підступні ліани на кожному кроці загрожують пасткою. Повітря вологе й задушливе. Сорочки в нас потемніли від поту. Нарешті попереду з’являється яскраво-зелене болото. Повалені гігантські дерева простягають до неба у німому відчаї свої чорні віти-руки. Маленька блискуча рибка, вискочивши з води, порушує гарячу тишу. На масній поверхні болота лопає кілька бульбашок газу. Тут живе водяний удав — анаконда. Ми балансуємо по гнилих стовбурах, переступаємо їх, провалюємось по пояс у багно, а за нами невідступно летять хмари мух. Камера стає дедалі важчою. Вона обпікає мені долоні, коли я беру її в руки, щоб зняти чергові кадри. І ось відбувається неминуче. Чути протяжний тріск. Набухла од вологи плівка заїдає, і подавальний механізм рве перфорацію. Я пробую замінити касету. Знявши кілька кадрів, знову чую тріск. Ні, мабуть, більше нічого не вийде. Засмучені невдачею, ми шукаємо далі анаконду, але я хочу одного: щоб ми її сьогодні не знайшли. І моє бажання здійснюється.

Увечері я мордуюся над касетами, намагаючись розрядити їх. Руки в мене мокрі від поту. Світлочутливий шар став схожий на сметану чи жувальну резину. Врешті мені все-таки щастить вкласти плівку в металеві коробки. Але вечір надто росяний, щоб я міг розібрати камеру. В похмурому настрої залажу під москітну сітку і ще довго не можу заснути…

… З самого ранку немилосердно пече сонце. На ящику під брезентовим наметом лежить розібрана на частини камера. Олле взявся допомогти мені, і ми протираємо, чистимо і змащуємо кадрове віконечко і подавальний механізм — плівка повинна проходити якомога легше. Треба багато часу, щоб у цій жарі зібрати апарат і перевірити, як він працює. Потім ми снідаємо і знову вирушаємо на пошуки анаконди. Але цього разу я беру з собою пляшечку мастила і, як тільки плівку починає заїдати, обережно змазую механізм. Цілий тиждень ми, обливаючись потом, марно шукаємо гігантську змію. Потім повертаємось назад, у Пуерто Легізамо…»

Так само, як і в Пасто, в Пуерто Легізамо Курт знайшов людину, яка взялася зробити нам кілька проб.

«… Неділя в тропіках. Маленький відважний літак із сердитим ревом приземляється на аеродромі, але й цього разу без нашого спорядження. Настрій у нас падає. Ми вирушаємо в місто до ель професор — шкільного вчителя, котрий водночас обслуговує тутешніх жителів і як фотограф. Учора ввечері я дав йому проявити кілька проб, а Рольф довірив учителеві частину своїх знімків. Ми не застаємо його вдома, виявляється, він, крім того, що фотографує, ще й розводить бойових півнів. Хрипкий крик птахів і захоплені вигуки глядачів допомагають нам без труднощів знайти місце, де відбувається змагання.

Посеред маленької арени сидить навпочіпки вихователь молоді і оббризкує ромом істеричного півня. Обличчя в нього червоне від хвилювання й алкоголю. Глядачі верещать. Кілька хлопчаків підбирають на піску недокурки і допалюють їх.

І ось обидва півні стають у позу професіональних бійців — змагання починається. Дзьоби замість шпаг, удари завдаються за всіма правилами. Спочатку вони нападають обережно, зважуючи кожний рух — треба вивідати силу і тактику супротивника. Потім темп бою наростає. Блискавичні випади і контрвипади, рев натовпу. Знімається курява, на всі боки летить пір’я. На гарячий пісок, який жадібно вбирає в себе кожну краплю вологи, капає кров. Байдужі до всього хлопчаки допивають із пляшок залишки пива. По піску мелькають швидкі тіні — то над ареною, нетерпляче чекаючи кінця змагання, літають шуліки. Збуджені до краю півні ведуть війну не на життя, а на смерть. Б’ють дзьобами і ногами, цілячись гострими шпорами в голову ворога. Вбити або загинути самому! Ось один з них завдає нищівного удару. Шпора впивається в голову супротивника. Півні скачуть по колу в дикому танці, летить пір’я, юшить кров. Ель професор програв. Крик і лайка зливаються в суцільний вереск. Учитель хапає свого конаючого півня. Тіло птаха ще кілька разів шарпається, поки з нього не витікають останні краплі крові. Ми питаємо вчителя про свої негативи. Маньяна де маньяна — завтра вранці все буде готове…

… У віконечку бамбукової хижі привітно погойдуються фотоплівки, вивішені сушитися. Деякі з них посклеювалися і марно намагаються одірватись одна від одної. Вітер припорошує їх курявою. Ель професор виходить нам назустріч. Він вважає, що нам пощастило, особливо з деякими фотографіями. З кіноплівкою справу гірша: надто малий формат. «Ну нічого, — винувато каже вчитель, — ви б побачили, з якими негативами часом приходять до мене! Кожен може зазнати невдачі. Я сам учора втратив на своїх півнях понад п’ятсот песо…»

Перш ніж ми встигаємо збагнути, що робить фотограф, він підходить до вікна і грубо роздирає негативи, що посклеювалися. Нас охоплює страшне почуття. Так, мабуть, ми почували б себе, якби він живцем роздирав одного із своїх півнів. На негативах видно довгі білі подряпини. Добре, якщо уціліла хоч