Читати книгу - "Піти й не повернутися"

— Так… Рівняйсь! Струнко! Товаришу лейтенант…

— Вільно, — сказав лейтенант і запитав:-Усі знаєте, куди йдемо?

— Знаємо, — пробасив Лукашов. Решта згідно мовчали.

— Ідемо до німця. Чого і для чого — про це потім. А зараз — хто хворий? Ніхто? Усі, значить, здорові? Хто на лижах ходити не вміє Коротенький стрій насторожено притих, темні, стомлені? чеканням і увагою обличчя покірно й пильно позирали, блимали з-під бязевих капюшонів на свого командира, який зараз неподільно брав під свою опіку їхні солдатські долі. Усі принишкли, мовчали, напевне, ще не в усьому, що їх чекало, розібралися й самі. Але нічого іншого, як цілком покластися на нього, їхнього командира, та на оцього цибатого старшину, що другий день піклувався про групу, їм не лишалося.

Івановський через проріз у маскувальних штанах просунув руку в кишеню і витяг важкенький кубик годинника, знятого колись із німецького танка. Годинник жваво й радісно зацокав на долоні, засвітивши усіма цифрами свого циферблата. Була за десять хвилин сьома.

— То в нашому розпорядженні дванадцять годин. За цей час, мінус годину-другу на перехід бойових порядків ворога, треба відмахати шістдесят кілометрів. Зрозуміло? Хто неспроможний на це Уважним поглядом він обвів стрій, у якому ніхто не ворухнувся навіть, і так було тихо, що стало чутно шурхіт сніжинок на даху. Але знову ніхто не озвався на це його зовсім не дріб'язкове питання.

— Тоді все. Старшина — замикаючий. Група, за мною марш!

Їх ніхто не проводжав тут, усю квапливу підготовку до переходу завершили завчасно. Годину тому на КП командира стрілецького батальйону вони домовилися, що батальйон буде мовчати, щоб не сполохати німців, і вони постараються прослизнути непоміченими в сірих присмерках. Зрештою, коли б і потрібна була допомога, то як міг допомогти батальйон, що тільки звався батальйоном, а насправді складався з стрілецької роти — не більше, яким, до речі, і командував недавній ротний, старший лейтенант, кулеметник. У крайньому випадку він обіцяв прикрити їх вогнем, хоч це й була вимушена обіцянка, оскільки того зажадав капітан із розвідвідділу штабу армії, який був присутній тут. Але капітан побуде, та й піде, а батальйону воювати далі, боєприпасів же в нього негусто, і начальство вимагає берегти їх для важливішого випадку.

Щоправда, капітан зовсім не наполягав, щоб Івановський переходив саме тут і тепер. Дивлячись, як почав ущухати снігопад і перед ними дуже відкрито й пустельно розкинувся річковий простір з кривулястою смугою чагарника посередині, представник штабу сказав:

— Справді, як на порожній тарілці. Але вирішуй сам, лейтенанте. Тобі видніше.

— Піду, — просто відповів Івановський.

— Що ж, твоя справа. Може, воно й краще: поткнутися туди, де не чекають. «Дідько їх знає, де вони не чекають. Не запитаєш», — подумав лейтенант. І він не міг більше відкладати у тій справі, заради якої вони відправлялися, зволікання подібне смерті. А він і так забарився надмірно, хоч, звичайно, і не з власної волі.

Загрузаючи по кісточки, а де й по коліна в сніг, бійці вервечкою потягнулися на пагорок. Івановський озирнувся і вперше відчув задоволення — маленька його колона трималася купи, ніхто не відставав, зупинився він, і майже одночасно спинилася група. Далі треба було зачекати, може, перепочити навіть, залягти — з вершини зарічного пагорка їх могли вже помітити німці. Над заплавою і праворуч на схилах, де окопався батальйон, стояла тиша, далекі відгуки бою котилися з-за лісу, справа, там же неяскраво щось відсвічувало в темному й каламутному від низьких хмар небі. Перед ним навскоси розкинулась у присмерках заплава з невиразними плямами чагарників, присипаних снігом очеретів понад річкою та гривками чорнобилю. До річки було півкілометра, не менше. Цю відстань треба було подолати навкарачки, потім добрячий відрізок повзти по-пластунськи, а далі вже трудно й визначити як — тільки б скоріше опинитися по той бік заплави, в лісі, якого звідси й не видно.

— Лягай! За мною марші — напівголосно скомандував лейтенант і опустився ліктями у сніг.

Сніг був глибокий, пухнастий, як вата, і морозно-пекучий. Він ліз в усі прорізи маскувального халата, набивався в рукавиці, за пазуху, в рукави, халяви чобіт і розтавав там, огидною вогкістю липнучи до розпашілого тіла. Ця вогкість, однак, швидко грілася вперемішку з потом; було душно, парко, задушна знемога гіркотою розпирала груди. Івановський зубами стяг із руки трипалу рукавицю й мокрими пальцями розсмикав мотузок капюшона. Обличчю стало вільніше, прохолодніше, а головне — відклало вуха, лейтенант почув шурхіт вітру в чорнобилі й невиразні поодинокі звуки позаду. Група проповзла, мабуть, з півкілометра, пагорок із сосняком ледве сірів ззаду на краю нічного похмурого неба, що в зимових присмерках майже торкалося засніженої землі. Сліду-борозни, прокладеного їхніми десятьма тілами, на щастя, не було видно навіть зблизька, як і самих бійців. Правда, Івановський знав, що варто злетіти ракеті, як, мов на долоні, стане видно і сніг, і їх самих.

Та поки що було тихо й темно. Бій гуркотів за ліском збоку, на небосхилі звечора, широким вогневієм блискали спалахи далекої канонади, і промерзла земля під ліктями глухо, невпинно дрижала. У тому ж напрямку, за лісом, раз у раз пурхали жовті світлячки ракет і гасли в каламутній мішанині світла й темряви. Але вони були далеко, ті ракети.

Треба якомога скоріше рухатися далі; переднього краю вони ще не перетнули, ще з кілометр доведеться повзти річечкою біля кущів. Але вже й так усі притомилися, поволі група розтягувалася. Івановський раптом похопився, що не чує змореного дихання Лукашова, який повз слідом за ним. Лейтенант озирнувся й зачекав хвилину, відпочиваючи сам, хоча знав, що треба якомога поспішати, бо лише від швидкості й непомітності залежить їхній успіх. Але того й іншого дочасно стало бракувати — віддалік уже вдруге глухо стукнуло, мабуть, гвинтівкою об лижу, і лейтенант насторожився, вдивляючись у напівморок злим, загостреним поглядом. Недотепи, інакше