Читати книгу - "Остання орбіта"

— А які це ще спостереження? — поцікавився Вітя.

— Даруй, я забув їх назвати, — відповів Павло. — По-перше, площина його орбіти нахилена до площин орбіт інших планет під великим кутом — 17 градусів, чого немає в жодної іншої планети Сонячної системи. По-друге, доба на великих планетах дорівнює 10–15 годинам, а на Плутоні, як я вже казав, вона у багато разів довша.

Павло перевів подих і попросив:

— А зараз дозвольте мені трішки пофантазувати. Перше, що ми зробимо, опустившись на Плутон, — це подивимося на його небо. Воно повинно виглядати одноманітною чорною безоднею, всіяною зірками. Сузір’я там такі ж, як і ті, що ми бачимо з Землі. Сонце здається яскравою зіркою. Воно дає Плутону тепла в дві з половиною тисячі разів менше, аніж Землі, і все ж освітлює його поверхню в двісті разів яскравіше, ніж Землю повний Місяць. Без телескопа ми побачимо звідти тільки дуже яскравий Нептун, а також Сатурн, Уран і, можливо, Юпітер. Атмосфери на Плутоні, мабуть, немає, в усякому разі, якщо і є, то вона повинна бути дуже і дуже розрідженою, нічим, певно, не відрізняючись від звичайного космічного середовища. Наші висновки про масу Плутона можуть бути спростовані лише одним — існуванням далі за ним ще однієї планети. Тоді маса його буде нормальною, властивою іншим планетам Сонячної системи. Але наразі її не знайшли. І зупинимося на наявних даних. Отже, Плутон має велику масу. Нам дуже важко буде пересуватися його поверхнею.

— Ну й картину ви намалювали, Павле Костянтиновичу, — посміхнувся Бурмаков. — Так і назад захочеться повернути.

— Так, — зітхнув Вітя, — дуже сумно. Єдина надія, що ми знову, як і відносно Марса, помиляємося.

У бібліотеці «Набата» було тепло, по-домашньому затишно. І лише зеленкуватий екран, до якого Бурмаков підключив електронний телескоп, нагадував про нескінченну безодню, що поглинула маленький корабель.

Минуло декілька місяців. Життя людей у кораблі текло розмірено, без пригод і подій. Космос немов змилосердився над людьми і визнав за ними право після суворих випробувань заглибитися в його надра. Нарешті прийшов час почати гальмування. Автомати працювали точно. Бурмаков і Павло майже зовсім не контролювали їх і самі годинами не відривалися від телескопа. Але не Плутон був об’єктом їх спостережень. Вони в окулярі телескопа, а Вітя на картах головної обчислювальної машини шукали заплутонову планету. Не вірилося, не хотілося вірити, що її немає. Вона повинна була бути. Інакше…

— Інакше посадка на Плутоні буде дуже скрутною. «Набат» або розіб’ється, або, якщо ми зуміємо нейтралізувати тяжіння під час посадки, воно завдасть нам чимало клопотів, коли ми захочемо вирватися з його полону.

— Але тоді, Степане Васильовичу, — Павло схвильовано закрутив ручку, націлюючи телескоп на Плутон, — напрошується неймовірна думка…

— Я вірю тому пам’ятнику, — підняв голову Бурмаков, — Плутон чужий в нашій Сонячній системі.

Слово було сказане. Висновок напрошувався давно, але ні Павло, ні Бурмаков не зважилися його раніше зробити. Вітя здивовано дивився на вчених.

— Так, Вітю, найімовірніше чужою, — пояснив йому Бурмаков.

— З іншого світу?!

— Можливо.

— Розкажіть детальніше, Степане Васильовичу, — попросив Вітя.

— Боюся. Боюся розчаруватися. Пам’ятаєш, на початку нашої подорожі я стверджував, що Марс населений розумними істотами. А ми їх не знайшли.

— Але ми і зараз не впевнені, що їх немає, — сказав Павло. — Ми бачили сліди.

— Я хотів би побачити не сліди…

— Значить, ви думаєте, що на Плутоні існує життя? — по-своєму зрозумів Вітя Бурмакова.

— Що може існувати на мертвій планеті в мертвому просторі? — сумно відповів той. — Буде успіхом, якщо ми хоча б переконаємося в правильності нашого здогаду.

— А раптом? — загорівся Павло. — Що б ви не доводили, а я хочу вірити. Ви кажете, що Плутон чужий для нас. Так от. Люди далекої галактики вирішили вирушити в подорож. Їх наука була такою досконалою, що їм не потрібно було будувати космічні ракети. Вони попрямували у Всесвіт на своїй планеті і таким чином потрапили в Сонячну систему.

— Чим ви поясните, що вони зупинилися так далеко від нас? — Гіпотеза-жарт чимось захопила Бурмакова. Не чекаючи, що скаже Павло, він відповів сам на своє питання: — Мешканці Плутона живуть в іншому вимірі часу. Те, що нам уявляється століттям, у них — секунди або хвилини. Тому їм зовсім не набридло жити в провінційній області Сонячної системи. Вони поки придивляються до нас.

— А який у них суспільний устрій, Павле Костянтиновичу? — запитав раптом Вітя.

— Не знаю. Але якщо вони досягли такого високого рівня розвитку техніки, то, напевно, і живуть в дуже високоорганізованому суспільстві.

— Я думаю, у них — комунізм! — безапеляційно сказав Вітя. — Як у нас. Тільки побудований давно, і по сусідству немає імперіалістів. От здорово! Правда, Степане Васильовичу?

— Мрійники! А раптом Плутон — це уламок Фаетона, і тому його не було на пам’ятнику? — похитав головою Бурмаков.

Мрії молоді схвилювали його. Але йому не хотілося, щоб товариші це помітили. Він усе життя вчив себе визнавати тільки ті мрії, які випливають з певних наукових висновків.

Довго цієї ночі лежав він без сну, прислухаючись до рівного дихання Віті, що спав поряд. Третє ліжко було порожнім: Павло ніс вахту. Вітя з Павлом сьогодні розтривожили його думки, і Бурмакову вперше захотілося пофантазувати просто так, не вдаючись до науки.

Зустріти людину іншої