Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
23 або вже 24 січня 1918-го (у «Споминах» багато не зовсім певних дат) Скоропадський разом із Мартиновичем, де пішки, де на селянських возах, добралися з Києва до Білої Церкви. Скоропадський залишав Київ у пригніченому стані, бо отримав звістку про те, що його родовий палац у Тростянці «…з усіма збірками рідкостей і малюнками» спалено повсталими селянами.
Вже у Білій Церкві Скоропадський побіг до штабу Першого українського корпусу, але знайшов там лише залишки штабу під командою капітана Андерсона. Він довідався, що «…командир корпусу зі штабом у той самий день виїхали у напрямку Києва».
Комкор Гандзюк та начальник штабу Сафонов вирішили їхати до Генерального Секретаріату за новими інструкціями з організації оборони столиці, не маючи інформації про те, що Київ з 23 січня 1918-го перебував у червоному оточенні.
Матроська варта за шість кілометрів од Києва зупинила автомобіль, в якому їхали генерали Гандзюк і Сафонов та полковник Гаєвський. Вони були заарештовані й передані до штабу червоного командарма Муравйова. Всім трьом офіцерам запропонували вступити до Червоної армії, але всі троє відмовилися рятувати життя зрадництвом, підписавши собі смертний вирок. Гандзюк і Сафонов були страчені на околиці Києва, а Гаєвському вдалося втекти з-під розстрілу.
Скоропадський уже не знайшов у Білій Церкві боєздатних та надійних частин Першої української дивізії свого колишнього корпусу. Корпус майже остаточно розклався… Хоча Центральна Рада і призначила 30 січня 1918-го новим командувачем корпусу прапорщика Віденка, частини корпусу вже були неспроможні утримати лінії залізниці Шепетівка — Бердичів — Фастів — Біла Церква від наступу 2-го більшовицького гвардійського корпусу. Залишки частин Першої української дивізії почали відходити на Житомир. Цим скористалися загони 2-го червоного корпусу, розгромивши штаб Першого українського корпусу та захопивши станцію Фастів.
Повне розчарування чекало на Скоропадського й у справі Вільного козацтва. У Білій Церкві ніяких вірних вільних козаків та козацької Ради він не знайшов. Очікуючи приходу до Білої Церкви загону більшовиків старшина козацької Ради Вільного козацтва втекла з Білої Церкви до містечка Звенигородки. Скоропадський вирішив і сам їхати до Звенигородки на пошуки загубленої козацької структури. Десь на Білоцерківщині тоді перебували Сергій Моркотун і генерал Кедровський, що втекли з Києва, але Скоропадський їх не знайшов.
* * *22 січня 1918-го червоні захопили вже околиці Києва: Дарницю, Труханів острів… Під Києвом зібралося до 7 тисяч «червоних» багнетів і табель, яким могли протистояти тільки 1600 українських бійців. Населення Києва тоді становило близько 430 тисяч жителів, однак більшість людей і до 15 тисяч офіцерів-киян приречено дивилися на події, передавши своє майбутнє у руки купки пасіонаріїв, які ще не втомилися боротися.
24 січня 1918-го, у день загального штурму Києва, червоний загін Єгорова захопив Поділ і станцію Київ-Товарний. Червоні вже були за 3 кілометри від будинку Центральної Ради, а на її засіданні ще мріяли про швидкий підхід до Києва формувань Вільного козацтва з півдня Київщини та про контрнаступ. 25 січня бої за Київ розгорілися з новою силою. Червоний загін Єгорова, захопивши вокзал, наблизився до Хрещатика, де був зупинений офіцерським полком і загоном київських вільних козаків. Тоді ж лідери Центральної Ради ухвалили рішення щодо негайної евакуації з Києва армії та урядових закладів УНР. Частина міністрів і чиновників уже зненацька «зникли», і керувати містом, армією та «державою» не було ніякої можливості. До того ж урядовці вже дістали звістку про те, що Берлін вирішив підписати мирний договір з Україною і надати свою військову допомогу Центральній Раді.
По єдиному, що ще залишився в руках республіканців, шляху — по Брест-Литовському шосе у ніч з 25 на 26 січня 1918-го почали відходити з Києва пошматовані українські військові частини, чиновники та діячі Центральної Ради, обоз із пораненими і хворими…
Але наказ про повну евакуацію Києва не був вчасно доведений до всіх військових частин і установ УНР. Наказ поширювався приватно, серед вищих чиновників і їхніх знайомих, що призвело до того, що у Києві залишилося тисячі чиновників і військових, вірних Центральній Раді. Навіть генерал Кирей (що з 23 січня 1918-го був начальником Українського Генерального штабу), генерал Остапура, полковники Пилькевич і Сальський, частина офіцерів військового міністерства нічого не чули про евакуацію. У Києві були «забуті»: Генеральний штаб, штаб Протибільшовицького фронту, штаб Київського округу, структура військового міністерства. В той же час військовий міністр Порш і командуючий округом Шинкар зникли, не повідомивши структури влади про свої дії.
До 26 січня 1918-го армія більшовиків повністю заволоділа Києвом, а більшовицький 2-й гвардійський корпус уже контролював Вінницю, Вапнярку, Шепетівку, Жмеринку, Фастів і так само підійшов до Києва.
* * *Колишньому генералові судилося пройти пішки по льодових степах Київщини кілометрів з 20, одягнувшись робітником, аби дістатися до Звенигородки наприкінці січня 1918 року. Старшин Вільного козацтва Павло Петрович розшукав у невеличкому містечковому готелі «Англія», там же він знайшов і втікача з Києва генерала Шинкаря з кількома ад’ютантами. Шинкар уже мав новий фантастичний план «спасіння України» — зібрати на Звенигородщині козацькі частини та йти визволяти Київ.
Скоропадський свідчить: «Шинкар присвоїв собі владу, заарештував голову місцевої організації Вільного козацтва отамана Гризла, ніби за якісь негарні вчинки». Вже у Звенигородці Скоропадський зрозумів, що два «загальноукраїнські» лідери не вживуться в одному містечку, й разом з Мартиновичем вирішив їхати до Бердичева, де розраховував знайти залишки штабних установ Південно-Західного фронту та Центральної Ради. Але, коли мандрівники дісталися Бердичева, до цього міста вже входили більшовицькі частини.
Скоропадський іще не мав ніякої правдивої інформації про долю тих, що залишились у Києві: Центральної Ради, її міністерств та армії. А справи в українських республіканців були кепські…
Залишивши Київ, «державний центр» УНР та її армія отаборились у селі Ігнатівці, де було затверджено нового виконуючого обов’язки військового міністра УНР — підполковника О. Жуковського та нового начальника Генерального штабу — генерала О. Осецького. Тоді ж із рештків війська було демобілізовано нестійку частину — 510 вояків, а із залишків пошматованих частин скроєно боєздатну «Запорізьку бригаду» (армійська частина УНР) у 1400 багнетів і 100 шабель при 12 гарматах (командир — генерал К. А. Прісовський).
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Павло Скоропадський — останній гетьман України», після закриття браузера.